Зоя Макарівна виховала чотирьох дітей: двоє синів, яких називала соколами, і дві дочки-принцеси. Крутилася мати, як білка в колесі. Про себе не думала — тільки про дітей. Чоловіка мала хіба в паспорті, тому що він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в домі тримала на своїх плечах. Це була чиста правда. Тому що, коли в родині виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив незадоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість допомоги кожен раз влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, але і ні тепла, ні ласки.
Але йшли роки, сини і дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею. І якось надумала зібрати їх усіх в сімейному домі з нагоди свого дня народження. Тим більше, що багато років зустрічала його в далекій Іспанії без рідних. Мріяла при зустрічі повернути дітей в дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоб вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли мати покине цей світ. Думала, що в черговий раз почує від них теплі слова, які пристроювалися до серця, раніше витираючи сльози від батьківських образ. Коли говорили: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, однак розуміли її.Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, подяку за її багаторічні поневіряння по заробітках. Адже заради них працювала. Сподівалася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.
Зоїні спогади вкрилися синюватим серпанком часу. Згадався будинок старої іспанки Регіни, у якої працювала півтора десятка років і яку запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Однак тоді Зоя не слухала господиню, а продовжувала засипати своїх дітей «Евриками», якими вони ніяк не могли насититися. А Регіна говорила: «Зоя, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Чи не вистачить, складай собі на старість, тому що життя швидко минає. Не вивертай кишені, тому що все одно буде мало. Вони звикнуть, а звичка — дурне діло. Ти ж не знаєш, що тебе чекає. Не дай бог хвороба — і діти будуть дивитися на тебе косо, тому що будуть витрачати на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому ».
Регіна нагадувала Зої, що буде старіти в Україні, тому що тут потрібні здорові молоді люди. Однак Зоя Макарівна тільки посміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Якщо не сини, то дочки допоможуть мені тягти візок старості» І Регіна вдавала, що не помічає ослепленности Зої материнською любов’ю. І в подальшому співчутливо спостерігала, як і висилає ненаситним дітям гроші. Думки Зої Макарівни сполохало гудіння машин, які заїжджали на подвір’я. Приємно стало, бо куплені автомобілі за її гроші. Ластівкою випорхнула на поріг. «Діточки мої, дорогі мої» — примовляла, притискаючи кожного. «І чого ти нас зібрала?» — поцікавилася старша дочка. «Хотіла сісти з вами за святковий стіл, — пояснила Зоя Макарівна, і словом не обмовившись про свій день народження. — І ще хочу показати вам деякі речі, які зберігала багато років і які нагадують мені про ваше дитинство. Про те, як ви простягали до мене рученята, коли приходила з роботи, обвивали мою шию і розповідали, як сильно любите мене. Я тоді була найщасливішою людиною, а ви — сенсом мого життя. Лише ви».
Зоя говорила немов сама з собою. Її дорослі діти були думками далеко від матері. І байдуже дивилися на свої дитячі іграшки. Найменший син зауважив: «Дивись, мама, це вже порвалося, спали. Для чого тобі цей мотлох?» «А ми думали, що ти вже з будинком визначилася. Тому що нам би ще знадобилися гроші», — сказав старший син. Дочки в знак згоди з братом похитали головами. «Скільки ти вже вдома?» — запитала старша. Це питання боляче шпигнуло Зою в саме серце. «А куди ж я, діточки, подамся зі свого будинку з підірваним заробітками здоров’ям? — запитала замість відповіді. — Заробіток вже не для мене ». «Чому це? — вирвалося з уст молодшої дочки. — Ось Стефа Григорівна на п’ять років старша за тебе і ще допомагає з-за кордону не тільки дітям, але й онукам. А ти кажеш — не для тебе ».
І затягнулася сигаретою, дивлячись у вікно і не помічаючи сліз, які наповнювали мамин погляд.
І раптом у Зоїному розумі немов висвітлили слова Регіни. Колись вона сказала їй: «Ти ще не раз згадаєш мої поради, але буде пізно ». Діти сіли за святковий стіл, пообідали. Ніхто з них не згадав, який день сьогодні. Завантажили в багажники продукти і вирушили в місто. Зоя довго дивилася їм услід. Не відривала від дороги погляду і тоді, коли автомобілі зникли з очей. Спогади билися в голові, немов перелякані птахи. «Діти мої! — кричала мати з відчаю в порожньому будинку. — Я ж на морозиві економила! Жаліла купити його собі в цій спекотній Іспанії. Всі гроші віддавала вам на ваші потреби » — і не витримало материнське серце — сльози застигли в очах. У будинок увійшла сусідка, щоб дізнатися, що за свято у Зої, тому що з тих пір, як вона перестала їздити за кордон, до неї нечасто навідувалися діти і внуки. І коли Христина переступила поріг будинку — скам’яніла від побаченого: Зоя лежала на підлозі, міцно притиснувши до грудей дитячу іграшку, мокру від сліз. Її нерухомі очі дивилися на світ, але вже байдужим до всього поглядом.