За три дні до весілля до села приїхала жінка із ваr ітною дівчиною Ваша дівка ще знайде когось, а моя на восьмому місяці вже

Старенький тролейбус нікуди не поспішав. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він повільно, втомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали. Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю та вирушила подорожувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала машину, сідала в тролейбус або трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження. Неподалік однієї з зупинок тролейбус важко зітхнув, скреготів і водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався». Пасажири підбадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі та застарілі болячки. А Софія пішла до водія спитати, як вибратися з незнайомої вулиці. — Я тут вперше. Скажіть будь ласка. — Софія?! — Дмитре?! Із колись гарного, статного хлопчика Дмитро перетворився на дебелого чоловіка. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними. Обидва почували себе ніяково. — Досі на мене скривджена? – порушив мовчання Дмитро. — Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча добре, що так сталося. Недарма кажуть: все, що робиться – на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому та людських пересудів.

— Мене життя теж по голові не гладить. Може, за тебе? Одна дочка – і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є можливість. А я працюю. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти непогано виглядаєш. Мабуть, гаразд живеш. — Все маю на щастя: чудову сім’ю, гарну роботу. Софії хотілося допекти Дмитру. Як він їй колись. Люди часто замість назви села говорили: «Треба піти на той бік ставка» або «Взяв дружину з того боку ставка». — Гарна пара, — перемовлялися з обох боків ставка. — Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться. — Тягнеться за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь, — А то! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу у райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має До весілля лишилося зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним. Господарі – майстрували курені. Якось біля сільської крамниці зупинився легковик. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, те ж у них і запитала: – Дмитро Іванишин тут живе?

Advertisements

– Тут, – дружно закивали головами жінки. — А хто ви будете йому? — Майбутня теща. Очі пліток округлилися, мов блюдця. — Може, ви не того Дмитра шукаєте? Наш незабаром матиме іншу тещу. Весілля на носі. — Лідо, вийди з машини, — гукнула незнайомка. З Жигулів ледве вибралася вагі тна дівчина. – Ось! Восьмий місяць дитя носить. А він голову інший закрутив. — Та ні, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається. — А що, ця Софія теж ва гітна? — Ні! – хором відповіли жінки. – Ну й добре, – полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівка іншого хлопця. Сідай, Лідо, до машини. Поїдемо зі сватами знайомитись. Де їхній будинок? Звістка облетіла обидві села. Софія та її родина не вірила. — Романе, бери ровера і їдь до Іванишин, — поспішала чоловіка Софіна мати. — Може, хтось щось наплутав. Або слух пустив. На подвір’ї Іванишиних стояла чужа машина. А через сусідські тини виглядали цікаві очі. Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку та ваг ітну дівчину.

Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, проте: — Дмитре, це правда? — Дядю Романе, весілля не буде. Скажіть Софії. Роман повернувся і пішов геть. – Ваша дочка ще знайде – кричала навздогін незнайома жінка. Господарі розбирали недобудовані курені. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілися за спиною. Дмитро з ваг ітною Лідою та її батьками поїхали до міста. Небо трясло стиглі зірки у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставка – сьогодні мало бути її весілля. Сьогодні вона мала бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче. Наче якась невидима сила взяла дівчину за руку і повела до води. Прохолода торкнулася ніг та душі. — Доню! — крик батька сполошив тихий вечір. Роман скочив у капці у воду. — Що ти задумала? Що? — Батько? — Серце відчувало. Вело за тобою.

Не смій брати гріха на душу. Дмитро не заслуговує на це. Пішов до інших рук — Господь із ним. — Не говоріть нічого мамі. Дмитрова дитина народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві сім’ї скинулися та купили Дмитру та Ліді житло в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати побоялися. Софія після закінчення навчання пішла працювати у турфірму. Там зустріла свою долю – Олега. Тепер вони мають власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя та достаток у сім’ї. — Софіє, ти надовго сюди приїхала? — На два дні. — Так, може, ми того пізніше десь зустрілися. Згадали б старе. — Навіщо? Старе залишилося у минулому. А тролейбус далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Прощай, Дмитре. — Повернеш ліворуч. Там їздять автобуси та тролейбус номер… — Спасибі. Нехай тобі щастить! Софія посміхнулася, махнула рукою, немов дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і повернула праворуч. Дмитро з досадою дивився їй услід…

Advertisements

Leave a Comment