Ми з дружиною були на весіллі у своїх близьких друзів. На святі ми познайомилися з ведучою та її чоловіком, який був співаком. Розговорилися тоді з ними та зрозуміли, що нам цікаво разом, а головне – весело. Якось два тижні пройшли непомітно, ми спілкувалися інтернетом, телефонували іноді з талановитою парою. Пізніше пара запросила нас у гості. Ми із дружиною не відмовили. Взявши коробку гарних цукерок у магазині, ми прийшли до них у гості. На наш подив, обстановка в домі говорила сама за себе. Але ми цього тоді не зрозуміли: дуже вже хорошої думки були про цих людей.
Меблі, які ось-ось мали розсипатися, килим, який роками не вибивали, і речі на підлозі, загалом — безлад. Бардак пішов на другий план, коли ми сіли за стіл. Чоловік цієї ведучої став співати бардівські пісні, а потім і ми з дружиною разом із ним стали підспівувати знайомі нам композиції. Загалом було весело. І ми вирішили, що наступного разу ми покличемо їх до нас. І ось настав той день; ми чекали на гостей. Бардак такий самий, як у наших нових друзів у квартирі, ми не могли собі дозволити. І ось ми вдруге здивувалися. На порозі стояла та сама ведуча, але тільки вже з новим чоловіком, і плюс — вона прийшла з якоюсь сім’єю, яка складалася з чоловіка та дружини, і маленької пустуни-дитини.
Застілля непомітно для нас переросло у п’янку. А ця дитина, яка лазила по всіх кутках нашої квартири, незабаром перевернула наш телевізор. Ми його нещодавно куnили, йому навіть півроку не було. Гніву нашому не було меж. Гості напилися, дитина їх не заспокоювалась, так вони ще й обурюватися почали: — Вам, що телевізора шкода? Це ж дитина. Після чого гостей виставили за поріг. Пісень як минулого застілля не було, їх забезпечував колишній чоловік ведучої. Тепер сидимо дружиною і не знаємо, що нам тепер дивитися.