Сашко завжди була нелюбимою донькою матері. Мати її ніколи не обіймала, не казала, що вона гарна, не робила компліментів, не звертала на дочку уваги. Коли Сашко ходила до неї обійматись, мати відштовхувала її. Коли наро дилася зведена сестра Ірина, Сашко зовсім пішла на задній план. Мати здала її в інтернат, звідки забирали лише у вихідні. Навіть канікули Сашко проводила в інтер наті. Влітку вона ходила до табору, а восени поверталася до інтернату. Так, дівчинці подобалося таке життя, вона не розуміла, що до чого, але ласки матері їй явно не вистачало. На момент цієї історії Саші було 69, а матері – 86. Вони вже більше 30 років не спілкувалися – від слова зовсім.
У Сашка вже була своя сім’я, діти, онуки та правнуки. Про матір Саша згадувала дуже рідко, та й то на мить. Так жили рідні люди, не знаючи одне про одного нічого. Але одного разу на телефон Сашка надійшов несподіваний дзвінок. Їй дзвонила Іра та попросила терміново приїхати до них. — Вона тебе не пам’ятає, але ти не ображайся. У неї бувають часті провали в пам’яті, вона навіть про їжу забуває і нічого не їсть протягом дня, — пояснила Іра. Сестри сіли на кухні, щоб поговорити. На голові Іри була хустка, під якою не було видно волосся. — Я все життя шукала того самого. І ось так і не знайшла. Я така рада, що в цьому плані у тебе все вийшло, — сказала Ірина, тримаючи руку Сашка у своїх руках.
Сашко не хотіла зачепити Іру словом, але її погляд зрадницьки зупинявся на хустці, намагаючись знайти там волосся. — Так, у мене виявили жах ливу хво робу. Мені лишається зовсім небагато. Власне, через це я й покликала тебе. Я б дуже хотіла, щоб ти залицялася до мами, коли мене не стане. — Може, ти переможеш… — Сашко навіть не знала, що сказати. — Ні, рідна, вже пізно. Я прийшла додому скласти свої речі. Завтра я їду до ліkарні і, скажу чесно, всі, у тому числі і я, впевнені, що з ліkарні я не на своїх двох вийду наступного разу. Тільки, прошу, не ображайся на матір, ти багато чого не знаєш. Наступні кілька днів були схожі між собою. Вранці Сашко вставала рано, годувала матір, готувала обід, доки мама лежала і дивилася в одну точку.
Після обіду вона бігала до ліkарні до сестри, а потім поверталася, вмивала матір, переодягала та годувала. Через 9 днів у такому темпі Іри не стало. На сороковий день Сашко збиралася до церкви – замовити службу. Для цього вона прокинулася раніше, ніж звичайно, щоб встигнути всі справи по дому. — Ірко, — як завжди кликала мама. — Мамо, я Сашко, твоя старша дочка, Іри зараз немає вдома, але вона скоро буде, — цю фразу Саша повторювала сто разів на день. — Ах, Сашко, Іру ця погань забрала, а ти не говориш, мабуть.
Я знаю хто ти. Саша сіла поряд із матір’ю. Вперше вона впізнала дочку. — Вибач, що я тебе не любила, — сказала літня мати, — мені було 17, наш сусід, 40-річний гад, підібрав мене з дороги додому, я йому довіряла, він був частим гостем у нашому домі. Відвіз у rлухе місце і поглумився наді мною. Ти стала живим нагадуванням про той день. Вибач, але мені і зараз не хочеться дивитись на тебе. Іди, будь ласка. Сашко пішла до церкви. Не помітила, як просиділа там дві години. Потім вона швидко повернулася додому. Мати спала. Але спала вона вже вічним сном.