-Лєночка, онученько, ну навіщо ти вда рила вазою по голові тітки? — Усміхаючись, питала Лариса, майбутня свекруха Олесі, у своєї онуки. І на цьому все. Жодних вибачень, жодних зауважень 5-річній дитині. Олеся пішла у ванну, привела себе в порядок, і збиралася їхати додому. -Вадим, виклич мені, будь ласка, таксі. -А Куди це ти? – обурилася Лариса. – Я зараз тобі свій халат віддам. Все виправимо. Ти скоро станеш частиною нашої родини. Головне у нас – це простота спілкування між близькими. Вадим дивився на неї благаючими очима.
Було зрозуміло, що сім’я для нього – понад усе. Дівчина вирішила потерпіти заради нього. Незабаром прийшли батьки Оленочки, і свекруха, вся горда, заявила: -Це наша Оленка її так прикрасила … Справжній ураган, пишаюся нею. Діти на майданчики починають розбігатися коли ми виходимо з під’їзду. Тим часом ця сама Оленка розбила горщик із квітами. Бабуся зітхнула, і з усмішкою побігла прибирати за онукою. Олеся дивилася на все це і не розуміла: як же її Вадим міг вирости у цій сім’ї настільки спокійним та адекватним? Повернулась свекруха:
-Завтра я Лєну з садка не зможу забрати. Мені до ліkаря треба. -Ми теж не зможемо, йдемо в ресторан – сказала її дочка, мама Олени. -О, якраз, Олеся забере. Нехай звикає нам доnомагати. Але Олеся твердо відповіла: -Нікого я забирати з садка не буду. Настала мовчанка. -В якому сенсі? — Раптом обурилася свекруха. -Так у прямому. Дитина – це відповідальність батьків. -І ти, Вадиме, зібрався привести до нас у будинок цю дівчинку? -Мамо, замовкни вже. Мені й так за вас соромно – відповів Вадим. -Такий же слабак, як і твій батько. Пішов геть із моєї квартири.
І дівчину свою прихопи. Увечері, коли молоді люди сиділи в кафе і обговорювали те, що сталося, Олеся сказала коханому: -Рідний мій, я тебе дуже люблю. Я все розумію, це твоя рідня. Але не примушуй мене з ними спілкуватися. Якщо ти хочеш тримати з ними контакт, то я не проти. -Добре, рідна, ти маєш рацію. Мені дуже шкода, що сьогодні так сталося.