Мій чоловік Петро завжди був дуже близьким зі своїми батьками. Спочатку мені це здавалося чудовим: він шанує, цінує, любить свою сім’ю. Я сподівалася, що і до мене він ставитиметься так само. У Петра від першого шлюбу двоє дітей – Дмитро та Данило. Ми з ними чудово ладнали: гуляли у парках, відвідували кафе, разом святкували свята. Я щиро покохала цих хлопчиків, адже сама не можу мати дітей через проблеми зі здоров’ям. Тому вирішила віддавати своє кохання їм. У глибині душі сподівалася, що колись все ж таки зможу народити малюка. Ми жили у будинку батьків Петра. Свекри прийняли мене добре, виділили другий поверх. Однак іноді від них лунали закиди:
– Чому ти взяла мою чашку? Купи свою. – Взуття тут не ставлять. – Чому на вечерю гречка, а не борщ? – Чому не помила посуд? Я не почувала себе господаркою в цьому будинку. Все посилилося, коли ми почали ділити продукти з різних холодильників. Мені навіть не можна було взяти щось «чуже». Якось я натякнула Петру, що настав час з’їхати і орендувати квартиру. – Люба, у мене немає таких грошей. Ти ж знаєш, треба платити комуналку, аліменти дітям, ще й самим на щось жити. Я терпляче чекала, коли Петро зважиться на переїзд. У 30+ років жити з батьками — сумнівне задоволення. Ти начебто дорослий, але продовжуєш почуватися дитиною. Місяць тому не стало моєї бабусі Стефи. Вона тяжко хворіла, і лікарі не давали надії. Ми з батьками організували поминки, сплатили церкву та труну.
Я три дні не могла оговтатися від втрати. Бабуся була для мене дуже дорогою людиною. Її смерть залишила порожнечу у серці. Перед смертю бабуся переписала на мене свою квартиру — невелику двокімнатну квартиру в тихому районі Сихів. Поруч добрі сусіди, зручна транспортна розв’язка, великий магазин. Я вирішила знову поговорити з Петром про переїзд. Сподівалася, що тепер він мене підтримає. – Квартира є, лишилося зробити невеликий ремонт. Купити ліжко, шафу, можливо, ще пральну машину… – А може краще продати цю квартиру? Його питання приголомшило мене. Виявилося, що Петро вже склав свій план. – Чому продати? Ти не хочеш туди переїжджати? – Ні. Навіщо нам нова квартира?
Краще залишимося тут. Гроші від продажу поділимо: одну частину витратимо на ремонт кухні та вітальні, іншу покладемо у банк під відсотки. – До банку? – Так. Для Данила та Дмитра, щоб мали майбутнє. Я була в шоці. – Чому я маю думати про твоїх батьків та дітей? – Бо ти моя дружина і живеш тут. Я не можу покинути батьків. Свекри здорові, працюють, їм нічого не потрібно. Чому Петро вирішив залишитись – для мене загадка. Я вирішила вкласти свої гроші у ремонт квартири.
Мій тато і дядько, досвідчені майстри, допомагають мені. Але щодня я чую те саме: – Коли ти виставиш квартиру на продаж? До розмови підключилася свекруха. Вони буквально довбають мене, як дятли. Навіть спокійно випити каву неможливо — вони починають розпитувати, чи квартира вже на продажі. Вчора Петро поставив мені ультиматум: – Чи продавай квартиру, чи розлучаємося. Ти не розумієш, що тут потрібен ремонт? Навіщо жити окремо? Чесно, його поведінка мене розчарувала. Зараз я хочу зібрати речі і переїхати в квартиру, як тільки закінчиться ремонт. Що ви порадите нашій читачці?