Той день залишився у моїй пам’яті назавжди. Моя молодша сестра, Віка, увірвалася до моєї кімнати, заливаючись сльозами. Її зазвичай сяючі очі були тьмяними та опухлими. “Стас кинув мене,” – насилу видавила вона крізь сльози, “він знайшов когось… когось багатшого за нас.” У той момент, сидячи поруч з нею на ліжку й обіймаючи за плечі, я відчула, як на нас обох ліг важкий тягар усвідомлення нашого становища. Ми завжди знали, що наші можливості обмежені, але ніколи не відчували себе так уразливо і безпорадно через це.
“Послухай, Віка,” – почала я, намагаючись говорити твердо, хоча сама ледве стримувала сльози, “ми не дозволимо цьому факту визначати нас. Ми змінимо наше життя, станемо сильнішими, успішнішими. Будь-що.” Віка підняла на мене погляд, і я побачила в її очах іскорку рішучості. “Так,” – сказала вона, витираючи сльози, “ми це зробимо. Ми доведемо всім, що вони помилялися щодо нас.” З того часу ми стали не просто сестрами, а й союзниками у боротьбі за краще життя. Ми старанно навчалися, працювали, заощаджували кожну копійку і вклали всі сили у досягнення наших цілей. Були труднощі, моменти відчаю та втоми, але ми підтримували один одного, нагадуючи про нашу обіцянку.
Через роки, дивлячись на наші досягнення – успішні кар’єри, власні будинки, міцні сім’ї – ми із задоволенням розуміли, що змогли змінити свою долю. Ми більше не відчували себе “жебраками”, а наші минулі випробування зробили нас тільки сильнішими. Той день, коли Віка прийшла до мене в сльозах, став початком нашого шляху до самовдосконалення та розуміння того, що тільки ми відповідаємо за своє життя. І, незважаючи на всі перешкоди, ми змогли вирватися з цих обставин, які намагалися нас утримати всі ці роки.