Я часто нагадувала доньці, що її чоловік, Антон, має бути вдячний за те, що живе з нами, бере участь у роботі по дому та навчається життєвим навичкам. Незважаючи на його старання, я часто критикувала його роботу по дому та на фермі, наголошуючи, що це для його ж добра, оскільки у нього немає нічого свого. Я була непохитною в тому, що вони не переїдуть, наполягаючи на тому, що міське життя не підходить для такої сільської дівчини, як вона. Якось увечері, дивлячись телевізор, Антон висловив своє невдоволення тим, як ми живемо.
Я зневажливо сказала йому, що він зможе приймати рішення, коли матиме свій будинок. Не зважаючи на його благання про незалежність, я була впевнена, що він не піде, особливо після того, як вклав свою зарплату в наш будинок. Однак одного вечора Антон не прийшов додому після роботи, і, незважаючи на спроби моєї доньки зв’язатися з ним, він так і не повернувся. Я поставилася до його відходу зверхньо, списавши все на його нібито лінощі. Коли моя дочка розповіла нам про наше владне ставлення і про те, який внесок Антон зробив у наш дім, я захищалася, стверджуючи, що він мав бути вдячним.
Зрештою, дочка теж пішла, забравши з собою телевізор, який Антон купив разом з деякими іншими речами. Це було суворе усвідомлення того, що моя наполегливість та контролююча натура відштовхнули не лише Антона, а й мою дочку до відходу. Незважаючи на це, я тоді подумувала поставити ще жорсткіші умови для майбутнього зятя, не усвідомлюючи, як мої дії вплинули на розпад сім’ї…