Холодної зимової ночі, коли мороз щипав щоки, Ганна стояла на вулиці, притискаючи до себе маленького сина. Її чоловік, Віктор, у пориві алкогольного божевілля, вигнав їх з дому. Сльози замерзали на її щоках, коли вона намагалася зрозуміти, куди їм тепер йти. Саме в цей момент поруч із нею опинилася свекруха, Марія Петрівна. Всі ці роки стосунки між ними були напруженими, але бачачи, в якій біді опинилася Ганна, Марія Петрівна не могла залишитись байдужою.
“Ганно, пішли зі мною. У мене є будинок у селі. Ви зможете пожити там, доки не вирішите свої справи з Віктором,” – запропонувала вона, простягаючи руку допомоги. Ганна дивилася на неї здивовано. “Ви… ви правда це пропонуєте? Але як же наші розбіжності?” “Зараз не час для старих образ. Найважливіше за все благополуччя мого онука і твоє, Ганно,” – твердо відповіла Марія Петрівна. Наступні кілька місяців вони провели в селі, де Ганна змогла знайти усамітнення та час для роздумів.
Марія Петрівна допомагала їй з дитиною та по господарству, і поступово між ними встановився теплий зв’язок, про який Ганна раніше могла лише мріяти. “Я не знаю, як дякувати вам, Маріє Петрівно. Ви врятували нас,” – сказала Ганна одного разу за вечерею. “Немає потреби дякувати, люба. Ти – частина моєї сім’ї. І я завжди буду поруч, коли ви будете мене потребувати,” – відповіла Марія Петрівна, посміхаючись через сльози. Цей період став новим розділом у їхньому житті, наповненому взаєморозумінням та підтримкою. Ганна зрозуміла, що іноді в житті трапляються дива, і завдяки несподіваній допомозі свекрухи вона змогла почати все спочатку, цього разу з надією та оптимізмом.