Довгий час я працювала у Німеччині. У мене вся родина зараз працює у Європі. Я думала, що звикну, але не змогла. При тому у мене все добре виходило, просто в собі я завжди розуміла, що мене тягне назад додому. Все почалося з мами, вона переїхала до Греції, почала працювати в медичному шпиталі, вона отримувала набагато більше, ніж у нас у місті. Мама була задоволена, життя почало налагоджуватися. Потім так збіглося, що моя сестра вийшла заміж за француза, вони поїхали до Парижа. Сестра вивчила мову, каже, що спочатку буде складно, але можна швидко звикнути.
Вона мене теж кликала, але я якось не наважувалася. А потім моя близька подруга переїхала до Німеччини. Вона так само як і я працює віддалено. Отже, вона мене запевнила в тому, що в переїзді немає нічого страшного, зате можна більше заробити. Я вирішила, що можна ризикнути. Переїхала слідом за подругою. Я почала жити в якійсь однокімнатній квартирі без ремонту. Мені здавалося, що ремонт там не робили вже багато десятиліть. Але людей це не хвилювало.
Вся моя робота пов’язана з Інтернетом, і яке було моє розчарування, коли я зрозуміла, що Інтернет тут працює повільніше. Мені було незручно працювати, я часто запізнювалася із термінами. Та ще й ця бюрократія, я не могла довгий час отримати спокійно картку у банку, треба було заповнити купу паперів, відповісти на десятки запитань. А потім почалася туга за домом, рідними вуличками. Я так скучила, що зрештою повернулася додому. Подруга мене не розуміє та засуджує. Вона каже, що якби я перетерпіла ще пару місяців, то все змінилося б. Але я не хочу щось змінювати, мені добре у себе вдома, в Україні.