Віра була сильною жінкою, яка вела боротьбу за добробут своєї сім’ї. З трьома дітьми на руках вона працювала на двох роботах, щоб забезпечити їх усім необхідним. Її чоловік Андрій, хоч і працював, заробляв удвічі менше за неї. Він витрачав свої гроші на особисті насолоди, тоді як Віра шукала способи заощадити на кожному кроці. “Віра, ти не можеш так продовжувати. Ти втомилася, ти виснажена”, – сказала якось її подруга Ірина, коли вони зустрілися на каву. “Я знаю, але що мені ще залишається? Я не можу залишити дітей без усього необхідного”, – відповіла Віра, намагаючись приховати втому у своїх очах.
“Твій чоловік має більше допомагати. Він витрачає гроші тільки на себе! Чому ти все це терпиш?” – Наполягала Ірина. Віра опустила очі. “Я боюся стати матір’ю-одиначкою. Я боюся, що не впораюсь одна.” Одного вечора, коли діти вже спали, Віра зібралася з силами і вирішила поговорити з Андрієм. “Андрію, я не можу більше так жити. Мені потрібна твоя допомога, потрібно, щоб ти більше вкладався в сім’ю”, – почала вона. Андрій глянув на неї, трохи здивований. “Але я і так працюю. Адже я заслуговую розслабитися і витратити гроші на себе.”
“Але я працюю на двох роботах, щоб наші діти мали все необхідне. Тобі не здається, що ти міг би робити більший внесок?” – Запитала Віра з тривогою в голосі. Андрій помовчав, а потім повільно кивнув головою. “Можливо, ти й маєш рацію. Я постараюся більше допомагати.” Ця розмова стала для Віри світлом у кінці тунелю. Вона зрозуміла, що побоювання і сумніви потрібно долати, а не ухилятися від них. З надією на краще майбутнє вона продовжувала йти вперед, тепер уже не одна, а разом зі своїм чоловіком, який почав розуміти значення відповідальності та внеску в сім’ю.