Відколи мій чоловік пішов, я була каменем спотикання для своїх дітей. Стас, мій старший син, завжди був закритим, і я намагалася поважати його простір. Але коли він привів додому Валерію, свою нову дівчину, я не могла не відчути материнської цікавості. “Мамо, це Валерія,” представив він, і я вловила у його голосі нотки гордості. Вона посміхнулася, і її очі засвітилися. “Доброго дня, так приємно вас нарешті зустріти!” Вона була милою та привабливою, і я зрозуміла, чому мій син вибрав саме її. Але незабаром, коли я зазирнула до місцевої пекарні за рогом, господиня, пані Петрова, нахилила до мене голову і прошепотіла: “Це та сама дівчина, що з вашим Стасом?
Ох, вона відома в нашому місті…” Чутки були невтішними – про непостійність, про неприємності з законом, про розбиті серця. Повернувшись додому, я не знала, як вчинити. Я не могла судити Валерію за чутками, але й мовчати, боячись за майбутнє сина, теж не могла. “Стас, можемо поговорити?” – Почала я одного вечора, коли він заглянув на чай. “Звичайно, мам,” – усміхнувся він, сідаючи навпроти мене. “Я чула дещо про Валерію… і я турбуюся,” – насилу вибирала я слова. Він зітхнув і опустив погляд. “Мам, я знаю, що кажуть, але вона не така. Я люблю її.”
“Я вірю тобі, але як ти думаєш, чому ходять такі чутки?” – М’яко запитала я. “Люди люблять плітки, але я знаю її краще. Вона – не та, за кого її сприймають,” – його голос був впевненим. Я кивнула, розуміючи, що мій син виріс і може сам робити свій вибір. “Ти маєш рацію, Стасе. Це твоє життя, і ти повинен сам вирішувати. Я завжди буду тут, якщо тобі знадобиться допомога чи порада.” Стас усміхнувся, і я побачила в його очах подяку та рішучість. Я довірилася його думці. Зрештою, кожен заслуговує на шанс бути зрозумілим за межами чуток і домислів.