— Скажу чесно, що не маю жодного поняття, як просити у людей, бо не робила такого ніколи! – ділиться моя сусідка Віра – Не зрозумію я до когось піти і просити про щось, тому й звикла сама за все відповідати, хоча доля ніколи мене не оберігала особливо… Тут навіть нема з чим посперечатися, бо хто знає Віру, той точно знає, яка у неї доля важка була. На початку 90-х вона вийшла заміж, згодом з’явилося двоє дітей. Не встигло старшому і п’яти виповнитись, як жінка овдовіла. У ті складні часи це могло стати кінцем всього, але жінка не планувала здаватися і змогла виростити двох розумних, ввічливих і успішних людей, але яких титанічних зусиль це коштувало їй знала тільки вона. Зараз вона й сама не може повірити, як уміло вона впоралася з усім, що в одну мить на неї впало. – Ось згадую себе тоді і не можу повірити, що таке могла! Як фільм переглядаю! – із захопленням розповідає Віра – Ось, хоч, узяти те, як сніг раптово у жовтні випав і морозно тоді сильно було, а я ще не встигла грошей заробити собі хоч на якесь зимове взуття.
На останні гроші дітям купила взутися до школи, а сама на роботу ходила у старих кросівках. Грошей мінімум залишилося тоді, і я вирішила, що діти мають їсти тричі на день, а мені й одного вистачить. І це не те, що в мене не було виходу, я могла піти до батьків і попросити, або до друзів, але не могла навіть такої думки допустити. Я тоді ніколи не скаржилася і не чула, щоб хтось із знайомих скаржився, хоч усім важко тоді було, а зараз усюди одне скиглення та скарги! Тому й зневажаю людей, які ниють і просять постійно, думаючи, що їм усі винні. — Ну, тут ти молодець, не розводила руками і не просила милостиню, але твої діти заслуговували на більше, хоч би цукерок і фруктів, які їм могли родичі та близькі принести, тим більше це б не сильно вдарило по їхньому бюджету, а якщо вже в вас зовсім їжі не було, то чому б у них не попросити з десяток яєць і пачку макаронів? Не думаю, що збідніли б вони від цього! А ця твоя ідея на роботу в кросівках – це абсурд!
Добре, що ти жива і здорова, а якби організм був слабкий, то твої діти повними сиротами залишилися б! Зараз жінку всі родичі дорікають, коли вона їм починає відкривати правду про своє життя, бо тоді ніхто й не підозрював, як важко жінці, бо вона ні словом про це не обмовилася, а якби знали, то неодмінно допомогли б, картоплею, крупами чи яйцями. Ніхто особливо добре не жив, але ніхто не голодував. – Та яка це самостійність? Тебе і дітей твоя гордість ледь до смерті не довела! Це не скромність! – повторювали їй усі довкола, а вона ніби цього не знала. Ніхто з близьких людей Віри не може зрозуміти її намірів мовчати, коли тобі потрібна допомога. Звичайно, не завжди знайдуться люди, які допоможуть, але є можливість, що такі будуть, та й засуджувати за це ніхто не стане, бо не знає, де виявиться завтра. На мою думку, Віра сама винна, що опинилися в такій скруті, бо якби поборола гординю і попросила допомоги, то й не було б причин розповідати такі жахливі історії.