– Ми вже з усіма знайомими неодруженими хлопцями познайомилися. А ти ніяк собі пару не підбереш! – жартівливо обурювалася Галина. – Ну дівчата, любі, серцю ж не накажеш, – мало не плакала Ніна. – Нас із Антоном, у суботу, Макс, друг чоловіка, запросив на вечірку. На свою дачу. Поїдеш із нами. Може там зустрінеш свою долю, – сказала Соня… – Антоша, а ми правильно їдемо? – Запитала Соня у чоловіка. – Судячи з орієнтирів, які дав мені Макс, правильно. А ось і сині ворота. Приїхали… Вечірка була в самому розпалі.
Але жодної знайомої людини. – Антош, ти ж казав, що Макс запросив лише колег, а я щось нікого не впізнаю. – Зараз уточнимо, – відповів Антон, і запитав у чоловіка, що стояв поруч, – а де Макс. – Поїхав у магазин, щось докупити, – відповів той. – Ну, значить , зачекаємо, – сказав Антон дружині. Ніна вирішила вийти надвір. Чисте сільське повітря манило її… На подвір’я в’їхала машина. З неї вийшов чоловік років двадцяти п’яти. “Він! Той, на кого я чекала все життя!”, скнуло серце у Ніни. – Вітаю! Я тебе знаю?
– Запитав, підійшовши, у неї чоловік. – Я Ніна. Приїхала з Антоном та Сонею. – Антон? Соня? Хто це? – Ну, ти ж працюєш з Антоном? – здивувалася Ніна. – Так?! Гаразд, розберемося… – Ні, ну як так можливо, села зі схожими назвами, в кожному по одному будинку з синіми воротами, і в кожної господар Макс, – здивовано плескав Антон. – Вибач, Максе, ми зараз поїдемо. Нас там наш Макс зачекався. – Нікуди ви не поїдете… Я Ніну все життя шукав, і відпускати її не збираюся, – відповів господар. І випадкові гості лишилися. Антон із Сонею поїхали години до третьої наступного дня. А Ніна лишилася. На все життя…