Минуло майже три роки з того часу, як моя сусідка Надя вийшла на пенсію. Її син та дочка жили окремо зі своїми сім’ями в одному місті. Їй було зручно часто відвідувати їх, допомагати їм у господарстві та приносити частування для своїх онуків. Незважаючи на свій невеликий стан, вона завжди намагалася зробити свій внесок у свою сім’ю всіма можливими способами. Проте справи прийняли інший – важчий оборот, коли Надю госпіталізували, і їй довелося витратити всі свої заощадження на лікування. Вона важко оплачувала зростаючі рахунки за комунальні послуги, тому вирішила здати в оренду одну з кімнат у своїй квартирі. На щастя, її подруга попросила дати притулок своїй племінниці, яка приїжджала в місто вчитися.
Надя не брала з дівчинки багато, і навіть допомагала їй із їжею та іншими предметами першої потреби. Життя Наді покращало, і вона була рада, що їй не потрібно залежати від своїх дітей або бути для них тягарем. Але ситуація стала напруженою, коли дочка попросила у неї грошей, і Наді довелося пояснити, що вона не може допомогти, оскільки щойно сплатила рахунки та купила продуктів на тиждень. Наступного дня племінниця заплатила за квартиру, і в Наді нарешті з’явилися зайві гроші, які можна було витратити.
Вона вирішила купити собі нове пальто, бо її старе зносилося, а зимові морози ставали нестерпними. Коли вона прийшла в будинок своєї дочки, одягнена в своє нове вбрання, та розлютилася і звинуватила матір у тому, що вона думає тільки про себе і не дбає про своїх онуків. Надя повернулася додому сумна та скривджена. Вона завжди була готова віддати все своїм близьким, але тепер їй важко вдавалося подбати про себе. Незважаючи на свої труднощі, вона відмовилася просити допомоги у своїх дітей та спробувала впоратися самостійно. Вона нарешті запитала себе: чи завжди їй доведеться дбати про своїх дорослих дітей і не думати про себе?