Я зустріла Мишка на одній із вечірок нашого маленького містечка. Він був справжнім джентльменом, ввічливим та чарівним. Коли він усміхався, в його очах грало світло, і я не могла встояти. “Ти ж знаєш, що про нього говорять?” – Застерігала мене подруга Аня. “Він не для тебе, Віка. Він… інший.” Але я нікого не слухала. Мишко був як магніт, що притягує мене незважаючи ні на що. Він розповідав мені про свої подорожі, захоплення музикою, і я все більше тонула в його світі. Роки йшли, і ми були нерозлучні. Проте чим більше часу минало, тим частіше я помічала дива.
Незрозумілі дзвінки пізно ввечері, раптові поїздки без пояснень. “Куди ти знову їдеш?” – Запитала я його якось. “Справи, Віка, просто справи,” – відповів він, ухильно посміхаючись. І ось, одного разу, коли Мишко поїхав у чергове “відрядження”, я натрапила на стос документів у його кабінеті. Серед паперів були договори, ксерокопії паспортів, записи дивних угод. Світ довкола мене застиг. Усі чутки виявилися правдою. Він займався відмиванням грошей, причому в кількох країнах, і в дуже великих масштабах.
Коли Михайло повернувся, я не змогла більше мовчати. “Що це за документи, Мишко? Ти замішаний у чомусь незаконному?” Його погляд потемнів. “Віка, ти не мала це бачити,” – сказав він холодно. Тієї ночі я пішла. Кохання, яке здавалося вічним, розвіялося, як дим. Я зрозуміла, що не можна заплющувати очі на правду, навіть якщо вона болісна. Мишко залишився в моєму минулому, а я – зробила крок у невідоме майбутнє.