Марія завжди знала, що її наречений Толік любить веселощі. Його широка посмішка та легкість у спілкуванні приваблювали до нього людей як магніт. Але того вечора, коли вони зустрілися з друзями, щось пішло не так. Марія відчула знайомий смак тривоги, коли Толік взявся за третій келих. “Толіку, може вистачить? Ти ж обіцяв…” – ледь чутно промовила вона, тримаючи його за руку. “Та розслабся, Маша, я ж контроль не втрачу,” – відповів він з необережною впевненістю, відпиваючи ще. Вечір розгортався як калейдоскоп – музика, сміх, танці.
Але коли Марія побачила, як Толік, уже явно підданий, усамітнився з іншою дівчиною, її світ застиг. Гордість і біль боролися у її грудях, коли вона підійшла до нього. “Толіку, що це означає?” — голос її тремтів від зради. “О, Маша, це не те, що ти думаєш,” – бурмотів він, намагаючись підвестися. Марія пішла, не обертаючись. Вдома, на самоті, вона провела всю ніч, дивлячись у темряву за вікном, зважуючи свої почуття. Чи любила вона його достатньо, щоб пробачити? Чи її гордість та почуття поваги до себе не дозволять їй зробити цей крок?
Вранці, коли Толік прийшов, очі його були сповнені каяття. “Машо, пробач мені, будь ласка. Я втратив контроль, і це була помилка, найбільша в моєму житті,” – він стояв на порозі, весь у благанні. “Ти розбив моє серце, Толік,” – Марія дивилася на нього прямо, її голос був твердий, але в очах стояли сльози. “Я маю подумати, чи можу я довіряти тобі знову.” Вона зачинила двері, залишивши його наодинці зі своїм каяттям. Лише час покаже, чи зможе пробачити серце, коли розум сумнівається.