Декілька років тому я переїхала до Італії на заробітки, зрозуміло, не від хорошого життя. З чоловіком я розлучилася 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. У нас була двокімнатна квартира, і якби ми розміняли її на дві однокімнатні, то знадобилася б доплата. Ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла: з чоловіком та дітьми вона живе у свекрів. Зять у нас добрий, роботящий, тому за доньку я не хвилювалася. Моя сваха вже багато років працювала в Італії та допомагала дітям.
Якось вона була у нас у гостях і запропонувала мені поїхати разом із нею. До пенсії залишилося лише кілька років, тож я з радістю погодилася. Перед від’їздом ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я зароблю собі на однокімнатну квартиру. Робота була не легкою: я доглядала літню італійку. Плюс, мої проблеми зі здоров’ям, які нікуди не поділися. Цього року я повернулася на батьківщину. Планувала на тиждень, а потім назад на заробітки. Чоловік, з яким ми ці пару років взагалі не спілкувалися, раптом почав доглядати мене, благав вибачити за його дії.
Перше, про що я подумала: йому потрібні гроші. Говорив про якісь бізнес-плани, а за тиждень прямо сказав, що йому потрібна тисяча доларів, мовляв, як заробить, за пару місяців – віддасть. Я відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість. Говорив, що в такому разі йому світить будинок для людей похилого віку. Дивилася я на нього і думала: з ким я прожила ці роки? Я не могла згадати жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива. Зібравшись із думками, я твердо сказала йому, що не дам йому жодної копійки. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю рятувала його від різних проблем – але все було безглуздо. Нині він мені просто сусід, давно вже не чоловік і не коханий. Нічого я йому не винна.