Протягом 15 років ми з чоловіком жили у бездітному шлюбі: чоловік не міг мати дітей. Я намагалася не торкатися цієї теми, бо знала, як важко чоловікові чути, що наша сім’я неповноцінна. Проживши так усі ці роки, я всерйоз задумалася про усиновлення. Чоловік одразу ж погодився. У нас була трикімнатна квартира, тож із місцем проблем не було. Ми розуміли, що починаємо непросту справу. Коли ми під’їхали до воріт дитячого будинку, чоловік попросив мене саму зайти до дитини. Сказав, що з порога розплачеться. І ось я зайшла. Як тільки я опинилась у залі, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній маленькій дівчинці 5-6 років.
Вона сиділа на підлозі і сумно грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Настя, їй 5, батьків не стало, коли їй було 2 роки. Я підійшла до неї познайомитися, але вона виявилася дуже закритою. Як би там не було, я вже ухвалила рішення: Настя – і більше ніхто. Я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона майже не спілкувалася зі мною. Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися, чоловік переживав разом зі мною. Він теж кілька разів бачив Настеньку. Ми лише чекали, коли вона нарешті з нами заговорить.
Через 3 місяці я почала думати, що не подобаюсь їй, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Тому я вирішила не мучити ні себе, ні дівчинку. Я прийшла в дитбудинок востаннє, вже попрощатися. — Ну, Настю, це наша остання зустріч. Напевно, ми більше не побачимось… Бувай. Як тільки я відвернулася, вона заговорила. – Мамо, не кидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене. Я впала навколішки і в сльозах обняла мою маленьку дівчинку. Виявляється, її подругу Маринку повернули до дитбудинку через те, що вона вередувала вночі. Настенька думала, що, якщо сидіти тихо без жодного писку, її швидко заберуть і не приведуть назад. – Звичайно ж я тебе не кину, рідна. Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю…