Якось Кирило помітив гарну дівчину на весіллі свого друга: вона стояла в кутку ресторану та випивала. Хлопець вирішив підійти до неї, щоб познайомитися. – Огидне весілля, – раптом сказала дівчина. -Чому? – Тому що все зроблено колгоспним. Конкурси старі, ведучий уже п’яний. Зараз розпочнуться танці. Я краще піду. – Стій, куди ти в такий час одна, давай я викличу тобі таксі, проведу додому. – Ну ні, у мене батьки вже сплять. – А до чого тут батьки? – не зрозумів Кирило. – А ти що, хлопче? Зрозуміло ж, чому ти до мене підійшов, ми обидва напідпитку, так що продовження ночі нам забезпечено. Поїхали до тебе. Дівчину звали Олею.
Вона попросила Кирила купити їй торт, бо на весіллі торта так і не дочекалися. Пізніше вони приїхали додому до Кирила, провели незабутню ніч. Так і заснули. На ранок Кирило вийшов на кухню, за столом сиділа Оля в його сорочці і їла тортик. – Дуже смачний, сідай, зараз чай наллю. Вони затишно сиділи на кухні, говорили про все на світі. Кирило зрозумів, що дуже давно не почував себе так спокійно і добре поряд із дівчиною. З нею будинок став таким рідним, і все здавалося яскравішим, ніж є насправді. А потім Оля пішла.
Ось так просто, не залишивши йому ні свого номера, ні місця роботи чи адреси будинку. Кирило почав шукати її скрізь, де тільки можна було. Запитував у друга, на весіллі якого познайомився з нею – де ця дівчина і хто вона? Але друг не знав: вона була знайома його нареченої. І ось Кирило в черговий раз понуро йшов до себе додому і тут побачив Олю зі спини: -Оля! – закричав він, ніби побачив найдорожчий скарб на землі. Вони обнялися і з того часу більше ніколи не розлучалися. А весілля у них було наймоднішим і найцікавішим, а не колгоспним, як у всіх це прийнято.