Ірина Володимирівна була непохитною в любові до порядку. Але щовечора, повертаючись додому після утомливого робочого дня, вона виявляла хаос у своєму ідеально прибраному вранці житлі. Спочатку вона відносила це на свій рахунок, вважаючи, що втома все-таки бере своє, і вона вже забуває, що робила напередодні. Але з часом обстановка стала їй здаватися дедалі дивнішою. Найдивовижніше в цій історії було те, що вона жила абсолютно одна. Якось, вирішивши розібратися у цій справі, Ірина Володимирівна взяла вихідний та провела весь день вдома.
На її подив, протягом дня нічого дивного не відбувалося. Але ось, як тільки вона відчинила вікно – в будинок увірвався сусідський кіт, що з гучним нявканням почав грати з фіранками і подушками на дивані. “То це ти мій маленький вандал!” – Вигукнула Ірина Володимирівна, хоча їй було не до сміху. Ірина зателефонувала сусідці та пояснила ситуацію. Та була здивована і вибачилася за свого вихованця. Сусідка пообіцяла приділяти більше уваги своєму коту, щоб він не пустував у будинку Ірини. Наступного дня, повернувшись із роботи, Ірина з полегшенням виявила, що у її будинку все залишилося на своїх місцях. Але за кілька днів кіт знову розпочав свої візити.
Ірина вже було зібралася злитися, але раптом помітила, що кіт, що грає, приносить їй певне полегшення від самотності. Вона вирішила поговорити з сусідкою про можливість тимчасового “пристрою” кота до себе. “Я думаю, мені буде приємно мати компанію,” – сказала вона сусідці, трохи здивувавши своїм рішенням навіть себе. З того часу, щовечора, повертаючись додому, Ірина Володимирівна із задоволенням слухала радісні нявкання свого нового пухнастого друга, що грає із фіранками. Вона виявила, що порядок у домі не такий важливий, коли в тебе є компанія, навіть якщо це лише маленький пустотливий кіт.