Олена неспокійно ходила по квартирі, чекаючи чоловіка, який все частіше став затримуватися на роботі. Вони були щасливі у шлюбі вже п’ять років, жили у достатку, але дітей у них не було. Останнім часом його затримки та відсторонена поведінка викликали у Олени підозри. Якось вона вирішила простежити за ним. Затуманеними очима, сповненими сліз, Олена простежила за його машиною до незнайомого місця.
Через пару хвилин жінка була приголомшена, побачивши, як з будівлі виходить її чоловік, тримаючись за руку з дівчинкою з рудими кісками, а після них вийшла жінка похилого віку. Побачивши цю картину ревнощі Олени загострилися. Дівчинка Оксана, як пізніше з’ясувалося, назвала чоловіка Олени “дядьком Ігорем” і повідомила, що він їй не батько. Ігор зізнався, що мав сказати про все раніше. Він представив жінку похилого віку як, Марію, бабусю Оксанки. Ігор розповів, що раніше дружив із мамою Оксани.
Після того, як батько Оксани пішов із життя, і її мати теж трагічно загинула, Марія залишилася доглядати Оксанку сама. Потребуючи підтримки, вона звернулася до Ігоря, до старого доброго друга їхньої родини, який допоміг матеріально, не давши їм голодувати. Олена, відчуваючи полегшення та гордість за доброту чоловіка, запропонувала свою допомогу у догляді Оксанки. Дівчинка радісно запитала: – Тітко, а ти залишишся зі мною, поки мама не повернеться? Олена тепло обійняла її, відповівши ствердно.