Я з нетерпінням чекала на день свого весілля. Однак, коли я та мої гості вже зібралися, мого нареченого ніде не було видно. Я була дуже стурбована, адже навіть гості з його боку гості не знали, де він. Найстрашніші сценарії проносилися в моїй голові. Якоїсь миті до мене підійшов його друг і вручив записку. Прочитавши її, я мало не зомліла. “Мені шкода, Олю, але я не можу бути з тобою. У мене не вистачило духу сказати це особисто. Я не прийду, будь щаслива!
І не намагайся зв’язатися зі мною, будь ласка.” Гості намагалися втішити мене, коли батьки Назара допитували друга, щоб з’ясувати, що сталося. Але ми нічого не змогли з’ясувати. Всі гості пішли на цій сумній ноті. Минали місяці, і мені було так боляче, що я навіть не насмілювалася зв’язатися ні з ким із членів сім’ї Назара. У той час я навіть подумувала про те, щоб знайти його, прикінчити, вийти заміж за свого колишнього, який чекав на мене все моє життя. На щастя, мама навчила мене.
Через шість місяців я нарешті дізналася причину зникнення Назара. Виявилося, що він вирішив про все за кілька годин до весілля. Коли йому поставили діагноз вранці у день весілля, він вирішив не руйнувати моє життя та відпустити мене. Тільки його друг знав про це. Його батьки дізналися про все за кілька днів, але мені вони не сказали жодного слова. Кілька днів тому мати Назара принесла мені його прощальний лист. Я все ще сиджу і плачу, не можу змусити себе прочитати його.