Син Надії Василівни, Іван, колись був годувальником сім’ї та забезпечував безбідне життя своїй дружині Ользі. Але коли поведінка Івана почала погіршуватися, Ольга попросила його піти. Іван , у свою чергу, давно був закоханий в іншу жінку. Це не було секретом навіть під час його спільного життя з Ольгою. Не одразу після весілля Іван помітив, що його прихильність змінилася. Ольга ж воліла мовчати, сподіваючись, що згодом усе стане на свої місця.
Незважаючи на усвідомлення реальності, вона не втрачала надії та захищала рідних та близьких від правди, заплющуючи очі на те, що відбувається. Час минав, Іван залишався колишнім, байдужим до благань Ольги. Зрештою Ольга, змучена й упокорена, зібрала речі Івана і виставила їх за двері. Життя її різко змінилося на краще. У будинку запанував спокій, син ріс, з’явився час для своїх захоплень. Вона ожила, стала більш сяючою та доброю. Її перетворення не залишилося непоміченим – і друзі хвалили її за набуте щастя. Однак від’їзд Івана не всім припав до душі. Мати Івана, Надія, та його сестра зі своєю родиною відчували себе обтяженими його поверненням у їхню маленьку квартиру.
Вони вмовляли Ольгу забрати Івана до себе, мотивуючи це тим, що він колись був добрим годувальником і що він прописаний у неї. Івану не було куди йти, і він почав благати дружину дати йому останній шанс, обіцяючи знайти роботу і виправитися. Проте Ольга скептично поставилася до його обіцянок. І все ж таки думка про те, щоб залишити його з порожніми руками, далася їй нелегко. Адже вони прожили разом багато років. Ольга не знає, чи вона може повірити йому ще раз. Рішення тисне на неї, адже вона нарешті знайшла спокій у своєму житті без нього.