Моя дочка, яку я матеріально підтримувала протягом двох десятиліть, працюючи в Італії, дуже розчарувала мене своєю невдячністю. Наша сім’я збідніла, живучи у напівзруйнованому батьківському будинку. Маючи за плечима важке дитинство та невдалий шлюб, я вирішила поїхати, попрацювати за кордоном, щоб забезпечити свою дочку. Моєю головною метою було збудувати новий будинок. Завзятою працею за кілька років я побудувала особняк, який можна назвати найбільшим у селі.
Приблизно тоді ж моя дочка одружилася, і її чоловік, який мені загалом подобався, допомагав нам у будівництві. Я щедро фінансувала всі ці роботи, доки моя дочка створювала свою сім’ю. Вона не працювала, тож я продовжувала підтримувати її матеріально і після шлюбу. В Італії я звикла до самотності і жадала свого простору. Я нагромадила грошей і здійснила свою мрію про власну квартиру. Я планувала пропрацювати там ще кілька років до виходу на пенсію та повернутися на батьківщину.
У 65 років я приїхала в Україну на коротеньку відпустку. Моя мати, тепер уже слабка, зі здоров’ям, що стрімко погіршується, дуже потребувала догляду. Я вважала, що моя дочка сама подбає про неї, враховуючи все, що я для неї зробила, але дарма сподівалася. На мій подив, моя дочка заявила, що їй набридло жити з бабусею і вона хоче переїхати до моєї квартири. За такого розкладу я мала залишитися в домі, щоб доглядати мою старілу матір. Я була спустошена відсутністю розуміння та співчуття з її боку. Мене засмутило те, як дочка не змогла усвідомити свою відповідальність перед бабусею, особливо після всіх жертв, які я принесла заради благополуччя її сім’ї.