Вже тиждень Андрій був прикутий до ліжка – лежав нерухомо і дивився в стелю. Перед його очима миготіли спогади про минуле життя. Перед ним виникали обличчя жінок, з якими він ділив своє життя – одних він любив, інші любили його. Усі вони виглядали молодими та красивими, майже як далекі спогади з його юності. Меланхолійна думка про те, як швидко пройшло його життя, остаточно поглинула його. У свої 60 років він жадав чиєїсь присутності, втішної, щоб взяти за руку і поговорити про все на світі. Але нікого не було поряд. Він визнав, що залишився один через свої вчинки. Він не мав дітей, які могли б продовжити його справу і отримати спадщину.
Він міркував, чи нема у нього невідомих спадкоємців десь, можливо, навіть у його власному селі. Та й єдиною спадщиною, яку вони могли б отримати, був його старий будинок. Він жадав води, пошепки просив пити, але на його останнє благання не було відповіді. … Галина була на кухні, готувала суп із фрикадельками, коли сусідка Валентина увірвалася із тривожною новиною – Андрія більше немає. Хоча вони не були особливо близькими, ця новина викликала почуття смутку. Андрій був один, і не було кому провести його останні обряди. Галина та Валентина вирішили відкласти у бік свої минулі розбіжності, щоб допомогти проводити його в останній шлях. У молодості вони були суперницями через Андрія . Згодом їх протиріччя згасли, і тепер вони об’єдналися у зв’язку з його смертю.
Вони розділили обов’язки, підготувавши гідне прощання: прибрали його будинок, де кожна з них колись жила, і підготували місце його останнього упокою. З настанням ночі вони вирішили переночувати поряд із Андрієм, не бажаючи, щоб він був один. Вони згадували Андрія, його чарівність та привабливість, безліч жінок, яких він підкорив. Обговорюючи хронологію своїх стосунків із ним, вони також зрозуміли, що жодна з них не народила від нього дітей. Наступного дня Андрія поховали на цвинтарі за два кілометри від села. Його останній притулок був відзначений дерев’яним хрестом, таким самим, як і багато інших на цвинтарі. Деякі з них згодом були замінені на кам’яні пам’ятники тими, хто мав на це кошти та любов. Однак для багатьох, у тому числі й для Андрія, дерев’яний хрест так і залишився останнім орієнтиром.