Якось я сильно втомилася, постійно ігнорована своїми дорослими дітьми. Їхнє невтомне відмахування від моїх прохань було стомлюючим. Я прийняла суворе рішення: якщо вони не допоможуть мені, я продам все своє майно, щоб сплатити за своє перебування в приватному будинку для літніх людей. Вони б засвоїли урок. Ми з моїм покійним чоловіком присвятили своє життя нашим дітям, забезпечуючи їх усім необхідним. Ми вкладали значні кошти в їхню приватну шкільну освіту, позакласні заходи і навіть у їхні забаганки. Ми докладали всіх зусиль, щоб прищепити цінності та любов, хоча, можливо, ми пропустили деякі важливі уроки на цьому шляху.
Після передчасної смерті мого чоловіка, що пішла за весіллям нашої дочки, я залишилася сама. Це був нищівний удар, але я мала залишатися сильною заради своєї вагітної дочки. Згодом обидві мої дитини обзавелися власними сім’ями, і я допомогла їм отримати житло, оформлене на моє ім’я. Минали роки, моє здоров’я почало погіршуватися. Діти, зайняті своїми справами, ледве знаходили час, щоб допомогти мені навіть для таких простих справ, як похід в аптеку за моїми ліками. Я почувала себе обділеною увагою і змушена була звертатися за допомогою до сусідів.
Усвідомивши це, я вирішила підшукати гарний будинок для літніх людей. Моя подруга, чия дочка працювала у службі соціального забезпечення, запевнила, що допоможе. Я повідомила своїх дітей про своє рішення – продати нерухомість, щоб дозволити собі будинок для людей похилого віку. Їхня реакція була сповнена обурень і закидів. Мої діти сперечалися та пояснювали свою відсутність у моєму житті, але я стояла твердо. Якби я відступила, на мене чекала б самотня і важка старість. Я не просила багато чого, просто турботи та спілкування. Це було важке рішення, але тільки воно обіцяло мені комфортне та гідне існування в останні дні життя.