Я була здивована, коли одного разу мій дорогий чоловік прийшов додому і оголосив, що подає на розлучення. Від жаху я мало не впала, слово честі! – Чому? – Заїкаючись, запитала я. – Я зустрічаюся з іншою. Ми плануємо незабаром переїхати сюди. Тобі треба поїхати, – відповів він холодним тоном. – А наші діти? Вони теж мають виїхати? – Так, вони поїдуть з тобою, – все так само незворушно відповів мій чоловік. Квартира, яку ми називали будинком, належала чоловікові. Його бабуся подарувала її йому перед нашим весіллям. Як така, я не мала на неї жодних законних прав. Василь не спромігся прописати туди ні мене, ні наших дітей.
Мабуть, він із самого початку планував нас вигнати. Ситуація ускладнювалася тим, що у нас двоє маленьких дітей – трирічна Наталя та однорічна Іванка. Я не могла працювати в їхньому нинішньому віці, особливо через Іванку, яка вимагала моєї постійної уваги. Мої батьки, які живуть за двісті кілометрів від нас, теж не були вирішенням проблеми. Поки я могла, я трималася за наш будинок, відмовляючись їхати. Я подала на аліменти, що тільки ще більше розлютило Василя. У відповідь він викинув мої речі із квартири. – Що ти робиш? А як наші діти? Хіба вони не заслуговують на краще? Куди ми маємо йти? – благала я його. – Куди бажаєш! Просто йди.
Чому ти подала на аліменти? – відповів він. – А який у мене був вибір? Ти не забезпечуєш наших дітей, їх треба одягати та годувати. – Тепер це твоя проблема. Ти маєш три дні, щоб піти, – сказав чоловік, – все, я все сказав! Я була безпорадною. Мій двоюрідний брат міг запропонувати лише тимчасовий притулок, а мій хворий батько міг приїхати за нами лише після одужання. Василь був невблаганний. Звернення до адвоката здавалося хорошим варіантом, але я не мала грошей навіть на це. Моя свекруха, яка завжди була проти мене, не звертала уваги на моє тяжке становище. Я підозрювала, що вона приклала руку до нашого нинішнього скрутного становища. Залишалося два дні, і мої нерви були на межі, я була паралізована страхом. Залишити квартиру означало більше не повертатися назад. Ось у який кут мене загнали. Що, на вашу думку, я тоді могла робити? До кого я могла звернутись?