Протягом усього життя я жила в чужих будинках. Спочатку в одній кімнаті з двома сестрами та братом. Згодом, коли працювала на заводі, у гуртожитку з іншими дівчатами. Там я познайомилася з Валерієм, який у майбутньому став моїм чоловіком. На жаль, навіть після весілля ми не мали своєї квартири. Коли народився наш син – Петро, нам дали окрему кімнату, але все одно було важко жити в таких тісних умовах – із спільною кухнею та ванною, яка давно вже вимагала ремонту. Тому ми вирішили переїхати до моєї свекрухи до села.
Ті роки були найважчими для мене. Свекруха постійно глузувала з мене і змушувала почуватися небажаною гостею в її будинку. Якось ми з чоловіком вирішили, що обоє працюватимемо за кордоном протягом трьох років: він у Данії, а я в Італії. Ми пообіцяли один одному, що коли повернемося, то збудуємо свій власний будинок. Саме так ми і вчинили. Коли ми починали будівництво будинку, Петру було вже шістнадцять років, і він вступив до коледжу. Ми були в захваті від того, що він росте таким самостійним та розумним.
Але якраз, коли ми збиралися переїхати в новий будинок, Петро прийшов до нас з новиною, що хоче одружитися зі своєю дівчиною Наталкою. Єдиною проблемою було те, що їм не було де жити. Ми запропонували їм зняти житло та згодом купити невелику квартиру. Але під час вечері з майбутніми родичами сваха запропонувала молодятам жити у нашому новому будинку. Я була приголомшена і не знала, що відповісти. На щастя, мій син заступився за мене і нагадав усім про мою мрію мати власний кут. У результаті ми погодилися дати їм небагато грошей, щоб вони змогли винайняти квартиру. Нам було важко, але ми знали, що це найправильніший батьківський вчинок.