Моя мама знала, що незабаром їй доведеться покинути цей світ. Тому якось вона прошепотіла мені на вухо дивну фразу: -Не претендуй на спадщину. Краще хай Марина живе тут. У нас із сестрою була різниця у віці лише в один рік. Ми жили в маленькому селі, а мама завжди була зайнята в саду, бо у нас було велике господарство з коровами, курями, козами, качками та кроликами. Батько працював на заводі та у вихідні допомагав на полях. Незабаром я зрозуміла, що сільське життя не для мене. Я не проти важкої роботи, але проводити весь день із коровами та доглядати за городом мені не подобалося.
Я хотіла стати дизайнером. Після закінчення школи я переїхала до міста та винайняла кімнату в гуртожитку. Марина ж пішла на курси манікюру, вийшла заміж за чоловіка із сусіднього села та переїхала до нього. Коли пішов із життя наш батько, я відвідувала маму майже щовихідних. Після першого курсу коледжу я знайшла роботу на неповний робочий день і змогла купувати їй їжу та ліки. Незабаром я змогла купити новий телефон на день народження. Рік тому моя мама серйозно захворіла . Ми з чоловіком взяли її до себе, а наш друг організував їй обстеження та операцію.
Коли я поїхала до села за речами матері, то виявила, що у будинку живе Марина з дітьми. Її вигнав чоловік, і їй не було куди йти. Вона наполягла на тому, щоб мати жила з нами, і я погодилася. На жаль, операція не допомогла мамі і її стан погіршився. За місяць до смерті вона прошепотіла мені ту саму фразу. Вона навіть написала заповіт у нотаріуса. Мама не розуміла, що нам також потрібні гроші. Я втратила роботу, треба було відремонтувати кімнату сина та купити нову машину. Я думала, що Марина бодай викупить мою частку, але тепер я залишилася з порожніми руками.