Я не пам’ятав своїх батьків, адже прожив усе своє свідоме життя у дитячому будинkу. Спочатку я жадав обіймів і співчуття, але невдовзі зрозумів, що всі діти тут такі самі, як і я. Якось мене викликали до директора, що було дивно, бо я поводився добре. Няня сказала мені, що мої нові батьки нарешті приїхали, щоб забрати мене.
Я прагнув справити на них враження, щоб вони раптом не передумали. Спочатку мені подобалося моє нове життя, але одного разу батько сказав мені, що вони чекають на власну дитину, і мене знову відправили до притулку. Розбитий горем, я не знаходив собі місця, а інші діти глузували з мене. Цілий місяць я nлакав і чекав, щоб мої нові батьки повернуться за мною. Зрештою, мене знову всиновили, але знову повернули до притулку, коли зрозуміли, що я не маю музичного таланту.
Розчарувавшись, я перестав хотіти бути уси новленим взагалі. Незабаром за мною прийшла нова пара. Вони були набагато старші від інших і вже не хотіли власних дітей, тому я відчував себе в безпеці. У їхньому будинку не було музичних інструментів, і це було полегшенням. Єдиною nроблемою була їхня дієта із сирих фруктів та овочів. Коли я попросив варену ковбасу, їхні несхвальні вирази обличчя означали, що моє повернення до притулку не за горами. На цей раз я вирішив більше ніколи не погоджуватися на уси новлення. Мене відкидали чотири рази, включно з моїм початковим переїздом сюди. Після цього досвіду я заприсягся ніколи не кидати свою майбутню дитину.