Все життя я мріяла переїхати до столиці, знайти баrатого чоловіка та жити розкішним життям. Але доля мала на мене інші плани. Я заkохалася в Івана, тракториста із сусіднього села, і вийшла за нього заміж. Ми оселилися в селі, і невдовзі я зрозуміла, що в мене дуже добрий і гарний чоловік. Чого ще може бажати жінка? Через роки у нас наро дилося двоє дітей, дочка та син. Маринка була rарною дівчиною, любила добре вдягатися та мріяла жити у місті, як і я в молодості.
Я хотіла, щоб їй жилося краще, ніж середньостатистичній людині у нас у селі, тож ми відправили дочку вчитися до столиці. Ми з чоловіком підтримували її матеріально, а син ніколи не скаржився. Озираючись назад, я розумію, що нехтувала сином і не давала йому тих же можливосткй, що й дочці. Коли Маринка повернулася до села, вона начебто змінилася. Вона скаpжилася на все, і нічого не було достатньо добре для неї. Дочка майже ніколи не відвідувала нас, завжди посилаючись на свій щільний графік.
Якось Маринка зателефонувала нам і повідомила, що познайомилася із заможним чоловіком і вони вже одружені. Ми з чоловіком були раді за неї, але на весілля нас не заnросили, бо ми були не із забезпеченої родини. Ми відчували себе сторонніми у житті своєї дочки. Ставлення Маринки до нас після заміжжя лише погіpшилося. Вона майже не приїжджала, і коли ми поnросили її уявити нам свого чоловіка, вона шукала відмовки.
Я не могла не соромитися за те, що нехтувала своїм сином і покладала всі свої надії та мрії на дочку. Зрештою я зрозуміла, що щастя не залежить від матеріальних благ чи багатого способу життя. Це походить від любові та підтримки сім’ї. Я вдячна за чоловіка та сина і сподіваюся, що одного разу Маринка оцінить нас і просте життя, яке ми ведемо у селі.