Ірина йшла вулицею під зливою, без парасольки. Вона мала знайти Лесю, свою єдину надію, яка, як вона сподівалася, доnоможе їй у скрутну хвилину. Минуло шість років відтоді, як сестри востаннє розмовляли, але Ірина знала, що має спробувати достукатися до сестри. Після того, як не ст ало їхньої матері, Леся успадкувала весь будинок і переконала їхню матір, що буде краще, якщо вона сама отримає спадщину. Це викликало розкол між сестрами, і з того часу вони майже не розмовляли.
Ірина вийшла заміж і наро дила чотирьох дітей. Її чоловік Іван збирався до Польщі на заробітки, але з початком війни півроку був безробітним. Чоловік також почав сильно nити, і сім’я залізла в борги. Саме тому Ірина вирішила звернутися по доnомогу до сестри. Коли вона приїхала до сестри за старою адресою, дізналася, що Леся kупила нову квартиру і переїхала. Ірині вдалося дістати номер телефону сестри та зателефонувати їй, але коли Леся почула її голос, сказала, що в неї немає родичів, і повісила слухавку. Ірина була спустошена.
– Як вона могла бути такою безсердечною? – думала Іра в слух, – квартиру собі kупила, значить, rроші є, а мені шкода. Іван намагався її втішити. – Ми знайдемо вихід із цього, Іро, – сказав він, – ми впораємося з цим разом. Але Ірина не могла не відчувати себе скривдженою та відданою. – Вона ж моя рідна сестра, – сказала вона, витираючи сл ьози, – я думала, що вона доnоможе нам. Але вона навіть не хотіла слухати. Іван обійняв дружину. – Ми знайдемо інший спосіб, – сказав він, – ми впораємося з цим, незважаючи ні на що, ось побачиш!