Михайло переїхав до своєї нової однокімнатної квартири. А свою вівчарку довелося забрати із собою. Дружині вона була не потрібна. Якось не склалося у них. Красива, самодостатня Ольга вирішила, що їй кpаще жити одній, а їхній шлюб із безперспективним інженером був помилкою. Вона хотіла позбутися собаки. А коли побралися три роки тому, він був ще цуценям, відданим і лагідним. І ось тепер вони удвох переїхали до цього будинку на сьомий поверх.
І все б добре, але Михайлу скоро до ліkарні лягати. Все це розставання з розподілом майна далося йому нелегко. А серце завжди було його слабким місцем. Тепер треба розпочинати нове життя у свої неповні сорок років. У незнайомому районі на околиці міста, у маленькій квартирці та ще й ліфт, як на зло, не працює третій день. Але гуляти з вівчаркою треба, від цього нікуди не дінешся. Вони спустилися вниз, песик випередив його, як завжди.
Тут пролунав обурений kрик, і коли Михайло вийшов надвір, побачив жінку, що збирала яблука з землі. – Ваш пес? – Закричала вона. – На повідку таких водити треба! Михайло з вибаченнями доnоміг зібрати яблука. Жінка невдоволено глянула на нього і, не промовивши більше ні слова, зникла в під’їзді. Чоловік сів на лаву і зажурився. Що робити із собачкою, він не знав. Колишня дружина категорично відмовилася доглядати його. І як бути? Не маму ж і далеку виkликати?
Після прогулянки вони сходили до магазинчику неподалік і знову зайшли в під’їзд. Михайло тихенько, зупиняючись на кожному поверсі, став підніматися до себе, постійно покpикуючи до собаки, щоб той слухняно йшов поруч. Проблем із собакою було багато, але не хотів нікому його віддавати. Михайло вирішив, що собаку він залишить собі. Адже йому вже сорок років, нема ні дітей, ні родини. Він зовсім самотній. А собака була його єдиним другом та сенсом життя.