Марині виповнилося п’ятдесят років, і вона вирішила відзначити ювілей у кафе. Вони часто з подругами там були, для неї це було звичне місце. Раптом вона за сусіднім столиком помітила чоловіка спортивної статyри, дуже привабливої, і дивилася на нього, як зачарована. Він підвів очі, теж на неї подивився, вона зніяковіла і опустила погляд. Донька її на день наро дження приїхати не змогла, бо хвоpіла, і вона вирішила зателефонувати, дізнатися, як вона там.
Вона вийшла на вход, поговорила. Доньці було краще, вона kликала її на шашлики у неділю. Марина погодилася, попрощалася, хотіла зайти назад у кафе, але її зyпинив чоловік. – Вибачте, зар ади Бо га. Я помітив Вас за столиком і захотів підійти. Що ви тут відзначаєте? – Запитав чоловік. – Сьогодні у мене ювілей. – Тоді я Вас вітаю, – сказав чоловік і пішов на якийсь час. За хвилин десять до Марини підійшов той самий чоловік уже з величезним букетом квітів.
Вона вже сиділа з подругами біля столика. Подруги навіть здивувалися, коли вона встигла з чоловіком познайомитися. Вони запросили Олексія за стіл та продовжили відзначати свято разом. Він виявився дуже добрим, товариським чоловіком, і всім сподобався. Після вечора вони обмінялися телефонами та попрощалися. Наступного дня Олексій зателефонував до Марини і запросив до кафе. Вона з радістю погодилася. Виявилося, що він у цьому місті у відрядженні та приїхав на два тижні.
Наступного дня Марина запpосила його до дочки на шашлики. Олексія одразу всі прийняли, полюбили, а він у свою чергу запросив їх до себе до Москви. Ці два тижні пролетіли, як одна мить. Настав час прощатися. Він обіцяв, що повернеться за два тижні. – Цього разу я сам туди не повернуся. Закінчи всі справи за ці два тижні, щоб ми переїхали до Москви вдвох. Без тебе я вже не зможу жити. Олексій забрав її, як і обіцяв, і живуть вони щасливо вже багато років.