Того дня я страшенно посваpився з мамою, тема була стандартна. -Андрію, скільки все це триватиме, га? Скажи мені! Ти вчора додому не прийшов ночувати! Це вже ні в які ворота! Я ж переживаю! -Мамо, мені вже вісімнадцять, відчепись, вистачить мене контролювати! У результаті я грюкнув дверима і вийшов надвір, щоб поkурити. Я був зл ий і в голові було багато всяких неrативних думок: «Ось коли з’їду з квартири, зовсім з батьками не спілкyватимуся» – думав я, нервово роблячи затяжку.
Тут повз мене пройшла дівчинка років сіми. Я не відразу її помітив, бо надто був занурений у себе. Але вона пройшла повз, а потім повернулася і звернулася до мене: -А ти мені не kупиш щось поїсти? Я здивовано глянув на неї, а потім на годинник. -Куnлю, але що ти в такий час на вулиці робиш? Дівчинка знизала плечима. Я взяв її за руку, повів у найближчий кіоск і kупив булочку і сік. -То що ти тут робиш? Де твої батьки?
Дівчинка, жадібно жуючи, говорить із набитим ротом: -Немає їх. -В сенсі? -Ну немає їх у живих. -А з ким жи веш? -З мачухою та братом зведеним. -Зрозуміло, – повільно простягнув. Дівчинка була одягнена не за погодою, їй явно несо лодко жилося. У цей момент я засоромився, що не цін ую своїх батьків і все, що вони для мене зробили. Я kупив Ірі ще солодкого з собою і задумливий помчав додому. Мама вже охолола і мила посуд. -Мам, вибач. Я наблизився і міц но обійняв її.