Михайло повертався із заміської дачі друзів у місто. Там його чекало багато справ. Але на середині шляху, як на зло, машина затихла. Навколо не було якихось помітних слідів цивілізації. Крізь вечір і сніг виднілися контури одинокої крамниці. Михайло взяв телефон, щоб викликати таксі, але побачив, що батарея розрядилася. Він спустився з машини. Дороге пальто було не дуже теплим. Зазвичайно він і не потребував надто теплих промов, бо завжди пересувався машиною.
Наблизившись до магазину, він виявив, що той покинутий. На мить його охопила nаніка. Страшно опинитись у безлюдному місці без способів зв’язку. Не встиг він дуже захвилюватися, як зауважив постать бабусі. Вона повільно, але правильно наближалася. -Добрий день, а у вас телефону не буде? Він пояснив жінці ситуацію, в якій опинився. Вона без лишніх слів простягла йому старий мобільник. Мишко на пам’ять набрав номер сервісу таксі , приблизно описав місцевість. Поки він розмовляв, устиг розгледіти на вухах бабусі сеpежки. Вони були незвичайні, але дуже гарні, з яскравим зеленим камінням.
Йому здалося, що він десь їх бачив. Загалом старенька дуже когось нагадувала. Коли він повернув їй телефон, вона різко розвернулася і пішла. Залишалося лише здивовано дивуватися їй услід. Куди вона йшла за такої погоди? На щастя, незабаром приїхало таксі. Три дні Мишко не міг викинути з голови стареньку, почав копатися у старих промовах і там знайшов фото прабабусі. Він її за життя не бачив. Та бабуся була копією його покійної прабабусі, у неї на вухах були такі самі сеpежки.