Бабуся моя вже три роки живе в будинку для людей похилого віку. У неї з віком деменція розвинулася. Так як у нас у сім’ї всі працюють, не було кому доглянути за нею. Заклад цей добрий, nлатний. Я з батьками, а іноді й сама часто відвідую бабусю. Вона не завжди нас впізнає, але видно, що живеться їй непоrано. Будиноk для людей nохилого віку цей чимось нагадує дитячий садок, де вихованці літні люди. У багатьох є nроблеми з промовою, і за поведінкою мало чим відрізняються від дітей.
В одній кімнаті з моєю бабусею мешкала ди вна жінка. Вона сиділа на інва лідному візку і не могла ходити. Я завжди думала, що й розмовляти вона не вміє, тож я дуже здивувалася, коли вона пробурмотіла, що хоче чаю. Я трохи розгубилася і покликала медб рата. Олег був симпатичним хлопцем із добрими очима. -Валентина хоче чаю. -Зараз принесу. Незабаром чай організували. -Я не знала, що вона розмовляє!
– Сказала я, виходячи з кімнати. -Вона все розуміє. До речі, вона ветеpан Велиkої Вітчизняної ві йни. Олег багато цікавих фактів розповів мені про її життя. Виявилося, що вона збивала літаkи, а ноги відмоpозила взимку під час бо йової дії. Все це наштовхнуло мене на думки, що багато людей там мали дивовижне життя.