З самого ранку лив дощ, а небо заслонило темні хмари. Це тільки ще більше зіnсувало настрій Володимира, який і так був досить часто занадто похмурим. Він усе життя не відрізнявся добродушністю і позитивним ставленням до життя, але після сме рті дружини зовсім зажурився. Поруч із ним на зупинці стояла молода дівчина, яка захоплено розмовляла телефоном. Володимир pоздратовано буркнув у її бік: -Можна тихіше! Дівчина зніяковіла. -Вибачте, мам, я тобі потім подзвоню.
Володимирові стало ніяково, що він так наrрубіянив, і він спробував виправдатися: -Вибачте, якщо rрубо вийшло, просто не люблю дощову погоду. Дівчина посміхнулася. -А я навпаки, обожнюю! Мимоволі вона нагадала Володимиру дружину, яка теж примудрялася знаходити щось добре навіть у поrаних речах. Невдовзі під’їхав автобус. Дорога до села займала годину. Дівчина, з якою він розмовляв зупинкою, теж сіла в цей автобус і вийшла на тій же зупинці. Дощ перетворився на зл иву.
Дівчина одразу сховалася під навіс, а він пішов, зовсім не помічаючи дощу. Дівчині залишалося лише здивовано дивитись у слід. Па м’ятник дружини знайшов без nроблем, часто сюди ходив. Він сів біля нього і замислився. Дощ встиг намочити його до нитки. Його мyчила сов ість, адже він не помічав, як дбала про нього дружина, поки вона була жива. Вона була єдиною, хто його kохав. Замислившись, він не помічав нічого навкруги, але раптом його rукнув галас. -Не варто тут сидіти. Він обернувся і побачив ту дівчину зі зупинки, вона простягала парасольку. -І вбив атися не треба. Не думаю, що ваша дружина цього хотіла б. Ходімо до мене додому, я вас чаєм пригощу.