У затишному купе швидкого поїзда нас четверо. Красива молода жінка з дитиною на руках, жінка середнього віку (звали її Марією Сергіївною), ну і я. Вигляд у молодої мами був такий сумний, що ми зрозуміли: у неї щось трапилося. Щоразу вона пестила малюка — але по щоках постійно лилися сльози. Було якось незручно лізти не у свою справу, але ми все ж таки вирішили дізнатися, що в неї трапилося.Дівчина представилася Іриною, витерла хусткою очі, і слово за словом почала розповідати, хоч їй це давалося нелегко. Її вигнала з дому свекруха. Невідомо чому, вирішила, що невістка народила хлопчика не від її сина. У нього очі блакитні, а у чоловіка карі. А ще їздила свекруха до якогось знаменитого знахаря, той не тільки не розвіяв сумнівів, а й запевнив: дитина позашлюбна! — А я, — гірко заплакала жінка, — ні в чому не винна, Бог свідок. — А чому не зміг заступитися ваш чоловік? Він же вас любить. — Начебто любить — схлипнула, притиснула дитину. — але дивиться на світ маминими очима і чує її вухами.
А коли свекруха почала нас із дитиною виганяти з дому, не захистив. Ось я і пішла. — Заспокойся, доню, — озвалася Марія Сергіївна, яка уважно слухала сумну сповідь. — Якщо між вами кохання, одумається твій суджений. Ось побуде без вас, без цього хлопчика світлоокого і затужить, перестане слухати мамині нашіптування. Малюк, ніби вловив якусь надію в словах жінки, посміхнувся так, наче сонечко заглянуло в купе. Втерла очі та його мама. — Є ще забобонні люди, котрі самі через цей спокій не знають і близьким жити не дають. Щось схоже було й у моїй молодості. Ось послухай. 5 років я прожила зі своїм Петром. Двох дітей народила – сина та доньку. І все було б у нас, але несподівано чоловік захворів. У лікарні йому нічого путнього не сказали. І тут порадив хтось з’їздити до знахаря Діда Дмитра, який нібито кожну людину як книгу читає. Надія наповнила моє серце: може, там Петру допоможуть. Але не ту книжку, мабуть, дід прочитав. Мій Петя заявив, що у його хворобі винна моя мама.
Вона йому наче «псую навела», щоб послати зі світу. Петро повірив дідові-провіснику, бо той назвав йому мамине ім’я. Мамі моїй було тоді 43 роки, ніколи нікому поганого слова не сказала. А тут раптом рідний зять «відьомий» обізвав! Ми з чоловіком посварилися. Мама не стала це терпіти, і вони разом із тіткою поїхала до того «фахівця з читання людських душ» — у вічі подивитися. Приїхали. А до діда не так просто й потрапити: людей ого-го! У двір час від часу виходив хтось із «представників» Чудотворця, розпитував, чи так треба діда турбувати. Мама з тіткою і розповіли про свою причину. А коли ступили на поріг дідусева хати, раптом почули грізне: — Я ж казав, що відьма сама приїде! — закричав він так, щоби всі почули. — Он вона хустинку в кут кинула з мертвою землею! Мама з тіткою поспішили геть звідти. А дорогою до залізничної станції зустріли місцеву мешканку. Стали розпитувати про «знаменитість». Жінка, почувши, яке лихо сталося, сказала: «До цього діда Дмитра ніхто з місцевих не ходить — не віримо йому.
Наробить якогось пійла з тростини, ще й хвалиться: не вмирають мої клієнти, а я гроші маю». Щодня в його дворі плач і сльози, бо він стверджує, що «псування» — від тещі, від свекрухи чи сестри, тітки, сусідки.Ось і розпадаються сім’ї, ворожнеча йде до людей. А вся його «допомога» — вода з очерету і брехня. Тож замість залізниці звернули мої родичі до місцевого відділу міліції. І там довідалися, що правоохоронці знахаря дуже добре знають; скарг на нього все більше, вже й справа заведена. У неї з Петром, сказала Марія Сергіївна, йшлося вже до розлучення. А потім встановили лікарі точний діагноз його хвороби, почали правильно лікувати, чоловікові стало краще. А потім він ще й прочитав у газеті, що знахаря, діда Дмитра, засудили за обман. Прибіг до тещі, обіймав її, руки цілував, вибачався. Після того випадку, ніяким знахарям чоловік і взагалі ніхто в сім’ї не вірить. — І дітей вчимо, — усміхнулася дівчині, що плаче дівчині, — щоб свій розум мали, та голову на плечах. Я впевнена, твій коханий прийде до себе. Добре, якби мою історію хтось йому розповів…