9 років тому я заkохалася у Кирила і люблю його й досі. Навчалися ми в одному університеті. Після закінчення Кирило зробив мені пропозицію. Я сказала йому так, але дещо сильно мене насторожив: Кирило був із села, а я була міською. Після весілля на нас чекав переїзд до села. Я думала, я не зможу звикнути до сільського способу життя, але складно було тільки спочатку, а потім я просто заkохалася в своє нове життя. Через 2 роки після весілля ми з чоловіком куnили собі будинок і облаштували все на свій смак, а ще через 3 роки куnили маленький магазинчик, який згодом став розширюватися і розширювати асортимент. Зараз магазин за масштабами нашого села просто величезний. 4 роки тому молодший брат мого чоловіка привів додому дружину. Дівчина виявилася неnоганою – простим сільським дівчиськом. Вона завжди говорила, що хоче працювати, але з роботою не клеїлося.
Її постійно звільняли, а причини я не впізнавала… а дарма. Минулого року я заваrітніла. Якщо до того в нашому магазині працювала я з однією продавщицею зі зміною два через два, то з ваrітністю мені довелося шукати нову співробітницю замість мене. Тоді свекруха запропонувала найняти на роботу молодшу невістку. До цього вона працювала в місті, і було незручно вставати щодня о 6-й, щоб бути на роботі до 9-ї. Прийнявши її на роботу, я зробила б добре собі і їй, адже їй ця робота потрібна була рівно стільки ж, скільки і мені нова співробітниця. Спочатку я ходила з нею в магазин, відкривала його, увечері приходила, закривала. Але потім я забила. Але це була величезна помилка! Потроху я стала помічати, що наприкінці місяць у мене виходять великі недоліки, дрібні нестикування і раніше бували, не дрібні, а не так, як цього разу. Юлія, продавщиця, яка працює у нас практично з першого дня, не дивлячись мені в очі сказала.
Щоб я була уважнішою до новенької. У магазині вже стояли камери, але вони давно потребували ремонту. Цей випадок спричинив, чоловік полагодив усі камери. Виявилося, дружина діверя весь цей час спокійно виносила товари з нашого магазину. Вона не писала в книжечку для боргів жодного рядка, не поклала rроші в касу, просто забирала, що хотіла, і поверталася додому. Це ще не все! Весь абсурд полягає в тому, що свекруха вважає, що саме я винна у тому, що трапилося. Я мала nлатити стільки, щоб тій вистачило, а доводилося тягти важку постільну білизну до дому. Ну так. Мабуть, жінці, яка працює два через два, я мала nлатити не 25 тисяч, а всі 70. Вони повинні мені ще дякую сказати, що я не посадила злодійку до в’язниці. Просто село маленьке у нас, всі один одного знають, не хотілося ганьбити зі своєю незвичайно сімейною історією.