Цілий тиждень бігала по магазинах, забиралася, готувала. Адже незабаром день народження мого чоловіка! Так у мене ще й 2 маленьких дітей, за якими теж потрібне було око та око. І ось стали під’їжджати гості. Спочатку свекруха, потім сестра мого Антона – з чоловіком та дітьми. Свекруха була у своїй найкрасивішій сукні, начепила всі свої ювелірні вироби. Так, вона не перестає дивувати нас своїм умінням жити на повну котушку. — Людо, що це за страви, минуле століття, чи що? Перед друзями тобі не соромно? – А за що соромно?
— питаю я, а від злості ледве переводжу подих. — Не знаю, хто зараз цей оселедець їсть, напевно, бабусі якісь… Я дуже образилася, але щоб вона не бачила моїх слі з, вийшла на балкон. Чоловік одразу попрямував за мною і почав мене заспокоювати. Я пішла знову на кухню, бо там ще пеклася картопля. Приходжу і бачу, як з відкритого холодильника виглядає спина «улюбленої» свекрухи. — Людочко! Я тут свій торт привезла, дуже гарний та смачний, ось його і подавай сьогодні гостям. А свій «шедевр» самі з’їсте завтра. Я не знаю, що зі мною тоді трапилося, але я від шоку просто не могла й слова сказати на свій захист. Антон подякував матері за старання та обійняв її.
Мені ж він ніколи нічого не сказав за те, що я накрила святковий стіл. Я теж взагалі-то заслуговую на хоч якусь подяку, адже все робила своїми руками. Ось торт свекрухи на вигляд справді був гарний, проте нічого особливого в ньому не було, звичайний бісквіт. Навіть гості його лише кілька разів надкусили, і так він і залишився на тарілочці. А цього вечора я вийняла свій торт і почастувала діток та чоловіка. Смакували всі, а чоловік ще сказав: — Ти моя господиня! Твій торт справді дуже смачний. Вибач, будь ласка, що засумнівався і так повівся з тобою. Мені зараз дуже соромно. Більше не піду у мами на поводі. І я вірю своєму чоловікові: головне, що він зрозумів свою помилку. Не уявляю, що було б із нашим сімейним життям, якби ми жили всі разом із свекрухою. Дякую долі, що маю окреме житло.