Свекрусі раптом перестало подобатися її життя в квартирі в центрі міста. Вона почала скаржитися на шум і брудне повітря, яке, за її словами, робило перебування там нестерпним, особливо в спеку. Чоловік нагадував їй про наявність кондиціонера, але це не влаштовувало свекруху.
— Це те саме забруднене повітря, — заперечувала вона. — Мені треба переїхати за місто. От у моєї подруги діти купили їй заміський будинок, і вона тепер живе там на свіжому повітрі, насолоджується природою. Ти ж знаєш, я у тебе одна, тож купи і мені такий будинок.
Справа в тому, що вона знала про наші заощадження. Але ці гроші ми відкладали для доньки, яка незабаром виходить заміж. Ми планували допомогти молодятам із першим внеском на квартиру. Самі ми нещодавно виплатили іпотеку за своє житло, і хотіли, щоб наша донька мала легший старт. Однак свекруха наполягала на тому, щоб ми витратили гроші на її заміський будинок.
— Нехай ваша донька зі своїм чоловіком переїдуть жити до моєї квартири, а ви на ці гроші купіть мені будинок за містом, — запропонувала вона. — Я ж здорова жінка, ще довго житиму, можете навіть не навідувати мене.
Ми з чоловіком довго вагалися, але зрештою погодилися. Проте, наших заощаджень виявилося замало, і довелося взяти іпотеку. До того ж, будинок, який ми купили для свекрухи, потребував ремонту, і ми вклалися в нього значно більше, ніж планували. Після ремонту допомогли свекрусі з переїздом, орендували кілька вантажівок для її речей. У підсумку ми витратили багато грошей і залишилися з іпотекою на 20 000 гривень щомісяця на найближчі 10 років. Але найголовніше, що наша донька зі своїм чоловіком були задоволені, бо квартира свекрухи в центрі міста була зручною, поруч із їхньою роботою. Свекруха також виглядала задоволеною новим життям у будинку за містом.
Однак, наш спокій тривав недовго. Свекруха через деякий час почала скаржитися на те, що їй нудно в заміському будинку, що вона божеволіє від самотності, і нарікала на те, що ми рідко її відвідуємо. Зрештою, вона заявила, що хоче повернутися до своєї квартири в місті. Це стало великим ударом для нашої доньки, яка вже встигла обжитися в бабусиній квартирі.
— Я ж не обіцяла вам переписувати квартиру, — заявила свекруха. — Ваша донька нехай їде жити за місто, а я повертаюся додому.
— Ми не можемо переїхати за місто, на роботу звідти добиратися три години, — засмучено відповіла донька.
В результаті, молодятам довелося шукати собі квартиру в оренду, а ми з чоловіком залишилися виплачувати іпотеку за заміський будинок, який не можемо продати. Найбільше болить те, що свекруха не вбачає в цьому ніякої проблеми і не відчуває провини за те, що створила такі незручності для нас і своєї внучки. А тепер вона знову почала говорити, що в місті їй задушливо, і планує переїхати на літо ближче до природи.