Син із дружиною переїхали до квартири, яка дісталася мені від матері. Квартиру ми з чоловіком їм не дарували, а просто дозволили nожити. Син сказав, що максимум п’ять років житимуть у нашій квартирі, а потім візьмуть собі іnотеку та переїдуть. Минуло вже 8 років, а вони з’їжджати не збираються. За цей час у них з’явилися двоє дітей та ще й третій на підході. Нам квартира потрібна, тому що здавати її із чоловіком хочемо. Так вийшло, що через пандемію чоловіка звільнили з роботи, а моєї зарnлати не вистачає на життя.
Чоловік на пенсію вийти не може, закон змінили. Все йде проти нас. Сина із сім’єю виганяти не хочемо, але іншого виходу немає. Вони мали і так раніше з’їхати. Коли чоловік говорить із сином про це, то той тільки руками розводить, мовляв, а куди ми з дітьми підемо, та ще й третього чекаємо. Ось я думаю, а навіщо вони дітей заводять, якщо їм нема де жити? Квартиру ж їм ніхто не обіцяв. Ми з чоловіком зрозуміли, що мирним шляхом їх виселити не зможемо, тож вигадали хитрий план.
Я зателефонувала синові і сказала, що до нас приїде родичка, якій треба обстежитись у лікарні поряд із нашою квартирою. Попросила їх переїхати на два тижні у орендовану квартиру, яку сама ж оnлачу їм. Син із невісткою стали опиратися, тоді чоловік сказав, щоб залишалися жити з родичкою або ж зняли їй квартиру. Коли вони переїхали, ми з чоловіком змінили замки і відправили їх речі з вантажниками на орендовану квартиру. Вони, звичайно, на нас образилися. Син сказав, що він більше не має батьків. А що нам було робити? Вони обіцяли, що за п’ять років переїдуть, тому ми вважай ще й терпіли їх три роки.