Ми зустрічалися з Оленою вже рік, коли я вперше почув від неї жарт про те, як легко вона закохується. “Мене так легко зачепити”, – сміялася вона, обговорюючи черговий фільм, де головний герой завойовував серце дівчини романтичним жестом. Я завжди думав, що це просто частина її почуття гумору. Як же це було наївно з мого боку… Все змінилося одного весняного вечора. Ми сиділи в нашому улюбленому кафе, коли вона раптом сказала:
“Ти знаєш, я зустріла декого”. Я завмер, не розуміючи, чи це черговий жарт чи ні. “Як це зустріла декого?” – спитав я, відчуваючи, як у грудях стає тісно. “Ну, я … я дійсно думаю, що закохалася,” – продовжувала Олена, уникаючи мого погляду. “Ти ж знаєш, як легко я закохуюся…” На той момент світ навколо мене завмер. Всі її жарти про влюбливість раптом стали не такими смішними. Вони стали реальністю, яка розбиває моє серце на дрібні шматочки. “Ти серйозно?” – ледве видавив я з себе. “Після всього, що було між нами?”
Вона кивнула, не в змозі дивитися мені у очі. “Я ніколи не хотіла тебе образити”, – прошепотіла вона. Ця розмова стала нашою останньою. Я не міг зрозуміти, як можна так легко перемикатися з однієї людини на іншу. З того часу я став обережніше ставитися до слів людей… Жарти можуть приховувати глибокі істини, а влюбливість, про яку вона так часто говорила, здавалося, жартома, стала причиною нашого розставання. Мені довелося вчитися жити з цим болем, поступово приймаючи, що іноді кінець – це просто початок чогось нового.