Степан завжди був вкрай прив’язаний до своїх батьків, особливо до матері. Однак після свого весілля він зауважив, що їхні стосунки почали змінюватись. Його мати, Ірина, явно зазнавала труднощів з тим, щоб поділити увагу сина з іншою жінкою — його дружиною, Ганною. Щоразу, коли Степан та Ганна приходили в гості, Ірина поводилася холодно і та підтримувала дистанцію з невісткою, і це почало створювати напругу.
Степан намагався це ігнорувати, але все погіршувалося. Якось увечері, коли вони вкотре вечеряли разом, Ганна не витримала: “Ірино, можливо, я щось зробила не так? Ви завжди до мене так холодно ставитеся.” Ірина зітхнула, намагаючись приховати своє роздратування. “Ні, люба, справа не в тобі. Просто… я звикла бачити Степана поряд – завжди. Тепер він з тобою, і це складно для мене.” Степан, відчувши незручність, втрутився. “Мамо, Ганна – моя дружина. Вона тепер частина нашої родини. Мені здається, час прийняти це.” Ірина подивилася на сина зі смутком в очах. “Я розумію, Степане. Просто дай мені час. Я намагаюся.”
Минуло кілька місяців, протягом яких Степан робив усе можливе, щоб допомогти своїй матері та дружині порозумітися. Він організовував сімейні зустрічі, де вони могли разом проводити час, і поступово Ірина стала тепліше відноситися до невістки. “Ти знаєш, Ганно, ти чудово готуєш. Може, навчиш мене цьому рецепту?” – якось сказала Ірина, коли вони разом готували вечерю. Ганна посміхнулася у відповідь: “Із задоволенням, мамо.” Степан полегшено посміхнувся, спостерігаючи за ними. Він зрозумів, що час і терпіння допомогли його сім’ї подолати непорозуміння та навчитися цінувати один одного.