Того п’ятничного ранку я була у нестямі від щастя, адже щойно народила доньку, без особливих ускладнень. У лікарняній палаті зі мною лежали ще дві новоспечені мами, а наступного дня після довгих і тяжких пологів прибула ще одна породілля – Анастасія. Поки ми всі відновлювалися, встигли познайомитись одна з одною. Анастасія, яку ми спочатку прийняли за міську мешканку, насправді була родом із села і вийшла заміж за багатого бізнесмена. Її історія нагадала мені казку, схожу на Попелюшку. Родичі постійно відвідували її, фотографували, вітали, приносили подарунки та квіти. Чоловік був так зачарований малюком, що вимагав погодинних фотографій, бо не міг часто відпрошуватись з роботи. Однак того понеділка ситуація змінилася. Повернувшись із огляду разом з іншою мамою, ми застали Анастасію у сльозах.
Вона розповіла, що її чоловік під впливом своєї матері вимагав провести тест на батьківство. Свекруха сумнівалася у батьківстві дитини – за фотографією – стверджуючи, що та не схожа на її сина. Мене вразили не звинувачення цієї свекрухи, які, на жаль, трапляються досить часто, а абсурдність судження про батьківство новонародженого за фотографіями. Такі фізичні характеристики, як розріз очей, колір волосся та будова обличчя, як відомо, швидко змінюються, особливо у немовлят.
Анастасія відкрито говорила про свою вагітність, коли вони одружувалися, що, в принципі, могло підігріти підозри свекрухи. Незважаючи на те, що чоловік Анастасії був упевнений у батьківстві дитини, він зрештою почав сумніватися у її вірності. Ми порадили Анастасії не впадати у відчай, а погодитися на тест, що дозволило б їй зберегти гідність, незважаючи на неприємність ситуації. Однак ми також запропонували їй переглянути свої стосунки зі свекрухою. Було очевидно, що встановлення твердих кордонів у відносинах із нею – єдина запорука миру в сім’ї.