Півроку тому моя донька Ольга розлучилася зі своїм чоловіком Михайлом. Вони жили в місті досить далеко від мого маленького села. Михайло, у якого до шлюбу була квартира в місті, завжди здавався мені доброю людиною, і наші стосунки були теплими, хоча через відстань ми бачилися нечасто. Ольга неодноразово розповідала про свої подружні проблеми телефоном, але я утримувалася від втручання, розуміючи, що мої поради можуть лише ускладнити ситуацію. На мою думку, їхня родина виглядала цілком благополучною: двоє синів і звичайні побутові розбіжності, які, як я вважала, характерні для будь-якого шлюбу. Розлучення стало для мене несподіванкою, але я запевнила Ольгу у своїй непохитній підтримці.
Ольга з дітьми переїхала до мене у село. Моєму старшому онукові 5 років, а онуці майже 3 роки. Будучи пенсіонеркою та єдиним батьком Ольги, я робила все, щоб підтримати її. Я навіть купила козу, курей, качок та отримала від сусіда кроликів для розведення. Михайло сплачує солідні аліменти, що дозволяє Ользі залишатися вдома з дітьми. Однак останнім часом вона впала в меланхолію: сумує за міським життям і почувається ізольованою в селі. Нещодавно вона виявила бажання, щоб я працювала за кордоном, надихнувшись мамою подруги, яка добре заробляє в Італії. На думку дочки, я могла б допомогти їм матеріально та й забезпечити власне майбутнє.
Щоденні натяки Ольги про роботу за кордоном змушують мене серйозно замислитись над цією ідеєю. Хоча я задоволена своїм життям у селі, перспектива допомагати дочці та онукам мене приваблює. Однак я побоююся невідомості: ніколи не була за кордоном, турбуюсь про свій вік та здоров’я. Я щодня запитую себе: наскільки реальна робота за кордоном у моєму віці, чи є Італія правильним вибором чи краще залишитися вдома?