Я ріс у дитячому будинку, коли мені було три роки, і в мене були лише уривчасті спогади про батьків. Мене переслідував повторюваний сон, у якому я став свідком гучної сварки між батьками, що закінчилася падінням матері та її мовчазною реакцією. Цей образ яскраво закарбувався у моїй пам’яті, незважаючи на моє бажання все забути. Життя в дитячому будинку було більш терпимим завдяки добрим вихователям.
Я часто почував себе самотнім, плакав по мамі і уникав дорослих. Але все змінилося, коли я познайомився з Наталею, кухарем дитячого будинку. Їй було за тридцять, і вона була бездітною за власним бажанням, але Наталя була доброю та турботливою. Вона потай передавала нам цукерки, вчила мене готувати та дарувала невеликі подарунки на день народження. За три роки я несподівано назвав її мамою.
Вона обійняла мене, але потім на якийсь час зникла. Зневірившись і залишившись один, я щодня чекав її на кухні. Два місяці минули на самоті. Одного разу, почувши її голос, я спочатку подумав, що це мені здалося. Але то була вона, моя Наталя. Приголомшений, я дізнався, що вона забирає мене до себе додому. Я був здивований, питаючи, невже тепер у мене знову буде мама і будинок. Сльози, які я пролив, були від щастя, від усвідомлення того, що Наталя стала мені як матір і любить мене як рідного.