Лариса, переживши розлучення, знайшла втіху в житті, наповненому новими починаннями. Вона вирішила почати все спочатку в іншій частині міста, оселившись у успадкованій квартирі та влаштувавшись на нову роботу. Її дочка теж адаптувалася до нової школи як першокласниця. Колишній чоловік, захоплений своєю новою сім’єю, рідко відвідував їх. Трагедія сталася, коли сестра Лариси та її чоловік потрапили в аварію, залишивши сиротою свого 2-річного сина. Дитину, яку через проблеми зі здоров’ям не могли доглядати бабуся з дідусем, взяла до себе Лариса. Її опікунство було схвалено – і вона з радістю прийняла хлопчика до своєї сім’ї.
Через роки, 1-го вересня, Лариса зіткнулася зі своєю колишньою свекрухою. Несподівана зустріч у школі її дочки сколихнула спогади та старі рани. Цікавість колишньої свекрухи була безмежною, коли вона побачила Ларису з маленьким хлопчиком. Це призвело до низки непорозумінь. Колишній чоловік Лариси, керуючись припущеннями своєї матері, звинуватив Ларису в тому, що вона приховує від нього сина. Незважаючи на його конфронтацію та публічні сцени з боку свекрухи, Лариса стояла на своєму, пояснивши, що хлопчик був її племінником, а не сином її колишнього чоловіка. Ситуація так і не переросла в судовий позов, оскільки у Лариси були необхідні документи, що підтверджують особистість її племінника.
Наміри свекрухи, спочатку замасковані фасадом сімейної єдності, впали, коли вона дізналася правду. Її інтерес згас, коли вона зрозуміла, що дитина не з її роду. Минуло 5 років, перш ніж колишня свекруха знову звернулася до Лариси, цього разу з егоїстичним проханням – щоб дочка Лариси доглядала її. Але Лариса, тверда у своїй рішучості, відмовилася, поставивши освіту своєї дочки вище за примхи жінки, яка в минулому не звертала на них жодної уваги.